А між містком та Полунічним пілоном упоперек Феодосійського шляху стояв поміст, іще зовсім порожній, укритий килимом з царського хорому та вінками. Понад шляхом, що тягся між муром Пантікапея та огорожею некрополя, двома рядами шикувались хрести, зникаючи в буйній зелені, ще теж порожні й загрозливі.
Нашвидкуруч перехамаркавши священний обряд обмивання хліборобської кумири, жерці повернулися назад, і ще довго між мостом та пілоном стояла незвична тиша, яку порушував тільки брязкіт зброї нових чатників коло брами та квиління чайок над щоглами чужих ладь. І тільки по обіді, коли на вежах змінилася друга денна варта, з брами вийшли дві сотні понтійських воїв у врочистих обладунках, за ними потяглися всі жерці пантікапейських кумирів, сяючи золотом і сріблом святкових омофорів, а потім викотилися бойові колісниці, що колись належали Перісадові й Савмакові. Тепер на них їхали нові володарі, яких з мурів ударами мечів об щити вітали їхні ж вої. Колісниць було рівно дванадцять, на передній їхав цар Понту, а тепер і Боспору, Мітрідат, який уперше відкрив свій сонячний лик підданцям, за ним у майже так само багато прибраній колісниці стояв Діофант, на інших біґах в усьому сяйві обладунків пишалися Дорілай, Неоптолем та інші начільники таґм і тисяч.
Бїґи один за одним підкочувались до помосту, колісничі зіскакували й хапали коней за гвуздечки, й по тому, як їздець ступав на килими, швидко їхали далі, щоб не заважати іншим. За понтійськими начільниками з'явились евпатриди місцеві, кожен був убраний у найдорожчий гіматій чи омофор, та всі йшли пішки, лише Дамон із сином Теодосієм та царський улюбленець Архелай прибули колісницями, й се, звичайно, нікого не дивувало. Кумири й царі люблять людей далекоглядних, а Дамон з Архелаєм уміли дивитися вперед.
За евпатридами посунув усякий надійний демос: купці, власники ерґастеріїв та садків, жерці й землевласники. Не мавши місця на помості, вони ставали збоку, й поміст обростав гронами білих, чорних, синіх, червоних та яких завгодно інших омофорів і гіматіїв. А представникам чорного демосу визначали місце під мурами Пантікапея, між надгробками некрополя та на самих мурах, полущених і подзьобаних катапультами.
Й коли на майдані за Полунічним пілоном стало ніде яблукові впасти, Діофант махнув з помосту рукою, на вежах почувсь удар мечем об щит, і з брами, закутих ланцюгами по четверо, почали виводити приречених. Майже всі були брудні, скуйовджені й голі, в самих пов'язках навколо стегон. Спершу вивели заколотних робів, і роби йшли, понуро нахиливши голови, повільно й змирено, й коли перша ланка дійшла до помосту, вої довгими бичами змусили всіх чотирьох упасти ниць. Роби падали в пилюку, й коли хтось чинив се не досить охоче, його валили додолу бичами.
— Скільки худоби марнується! — вигукнув тихеньким чемним голосом євнух, але Мітрідат почув його й озирнувся. Євнух квапливо докинув: — Але така воля кумирів. Кумири люблять жертви, й кожен свою: котрий бика, котрий ягницю, а котрий і…
Він не доказав тільки тому, що Мітрідат перестав його слухати. З боку Полудневого пілона четверо здорових ефіопів несли ноші, й коли зрівнялися з останніми глядачами біля Полунічного пілона, до них підійшов із ніг до голови закутий у золото й срібло молоденький таксіарх Неоптолем:
— Сенаторе! Рівний кумирам просить тебе на поміст. Публій Муцій Сцевола сидячи кивнув, виліз із нош і подався до помосту між городянами, які неохоче розступалися перед ним. П'ять устелених килимом сходинок він подолав, підтримуваний ефіопами, й з гідністю римського сенатора вклонився цареві. Мітрідат у червонім омофорі по-хлоп'ячому глузливо зареготав:
— Як печінка, сенаторе? Вже, бачу, трохи попустила? — Він іще з вечора послав запросити його на прилюдну страту, та Сцевола відписав цареві, що нездужає.
— Такої гекатомби, сонцеликий, — сказав римлянин, — випадає побачити не кожному смертному. Се воістину східний розмах, гідний нащадка Кіра й Дарія, й що перед ним мої нікчемні хвороби!
Вигляд у нього був і справді не вельми здоровий, і се втішило Мітрідата. Він сказав:
— Ти не спізнився. Ще тільки йдуть роби. Приречені падали четвірками в порох під ноги цареві та його наближеним, а тоді йшли далі, бо хрести для робів стояли обабіч Феодосійського шляху аж біля валу. За робами, теж пов'язаних четвірками, вигнали греків, які так чи так опинилися на боці Савмака. Серед них були й молоді, й уже зовсім літні та сиві люди, й вони падали перед Мітрідатом навколішки без особливого примучування з боку воїв, плекаючи в душі надію на м'яке серце царя-завойовника. Та на місце одних приречених надходили інші, голова ж вервечки губилася вже десь між царськими огородами та виноградниками.
Разом з тими, хто мав бути незабаром розіп'ятий, ішли охочі до такої розваги пантікапейці, й сторожа тільки пильнувала, щоб ніхто з них не заходив між хрести, зате ніхто не боронив нещасних од насмішок, прокльонів та груддя.
Найдовшою, вдвічі численнішою за робську та грецьку разом, виявилася валка приречених до страти скіфів, і коли між вежами пілона з'явились перші з них, серед натовпу то тут, то там почулися сердиті крики.
— Пантікапейці задоволені, — сказав Діофант. — Вони славлять тебе, сонцеликий, хоч і самі того не підозрюють. А се ще ліпше, бо щиро.
Мітрідат охоче погодився б, але зараз думку його займало інше. Він згадував свою останню розмову зі скіфським царем Борисом-Палаком і намагавсь уявити, як би той подивився на все те.
— Всі люди рівні перед Мітрою й Ахурамаздою, — примирливо сказав він, але се не означало, ніби він ставить і себе разом з усіма, й Діофант розуміюче кивнув головою. Одколи відпала потреба гратися з царем у піджмурки, він одчув навіть полегкість.
Гамір серед натовпу ще дужче посилився, коли перша четвірка скіфів одмовилася ставати навколішки перед Мітрідатом. Вої ляскали бичами, здираючи з бранців шкіру, та се теж не впливало, й Діофант почав махати рукою: швидше, швидше!!!.. Глядачі теж чекали найважливішого, хоч було цікаво дивитися на впертих варварів, які падали під ударами страшних бичів, а навколішки ставати відмовлялись. Пантікапейці проводжали кожну четвірку скіфів збудженим галасом, дехто шпурляв у них каміння й груддя, дехто ж навіть закладався на півдрахми й драхму, котрий скіф скільки ударів бича витримає.
Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:
— Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:
— Ватажків наостанок?
— Авжеж! — відповів старий таксіарх.
— А Савмака — на закуску, — докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.
Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.
Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.
— Платон!..
— Расин!..
Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.
— От!..
— Евтихій!..
— Деспот покійного Перісада — Евтихій!..
— Тімокреон і Гіпподам!..
— Евпатриди-зрадники!..
— Сухотний Гіпподам!..
— А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?
— А се хто? — спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.