Вони зійшли до брами напитися води. Сторожі, які добре знали обох, кивнули на сіру амфору під муром вежі. Коли ефеби напилися, старший, що допіру перемовлявсь із феодосійським сотником, сказав Савмакові:
— Давно ми тут не бачили «володарів світу». Чого се вони? — Савмак байдуже стенув плечима. — Ти, басилевсів пестунчику, не знаєш?
— Ні.
— Кажи! — не повірив йому сторож Аполлодор, але відчепився, згадавши сотника-феодосійця й побоявшись наразитися на нову неприємність.
Хлопці посідали в біґ і поміж валом та царськими садками виїхали на вузький шлях, що відмежовував садки евпатридів Пантікапея. Траса для вправ там була значно гірша, та вони, пам'ятаючи недалекі гермії, не злазили з колісниці до самих обід.
Віддавши перетомлених воронців конюхам, ефеби розпрощалися холодніше, ніж звично. Біля хорому ж Зевса Робітника на Третій терасі Савмак наздогнав царівну Вероніку. Вона, як завше, засяяла очима:
— Ой, ефебе… се ти!
Але тут таки зів'яла й понурила голову. Савмак, здивований поведінкою басиліси, взяв її за руку. Навіть у сей спекотний день шкіра Вероніки зберігала прохолоду ранкового вітру — еола.
— Ти чого се така засмучена?
Йому вперше за останній час стало шкода дівчини. Вероніка, не дивлячись на нього, сказала:
— Приїхали римляни…
— То й що? — Савмак сподівався неприємнішого. — Публій Мукій Сцевола? — Він зневажливо посміхнувся, пригадавши, як чатник Аполлодор вимотував сьогодні жили з того ромея.
— Але приїхав не сам, — обізвалася Вероніка й пильно глянула на нього. Савмак одстебнув фібулу хламиди й лишився в одному короткому хітоні без рукавів, як і Вероніка, й почав недбало метляти червоним шовковистим полотном. — Тобі байдуже… — тихо проказала басиліса. — Байдуже… А він приїхав із сином!
Коли дівчата починали в такий ото спосіб розжалоблювати, Савмакові завжди ставало нудно. Афродітине байстрюча повинно стріляти в жінку, сівши на плечах чоловіка, подумав він, коли вже минали Царську браму.
Йдучи вранці на ристання, Савмак мигцем бачив євнуха, тепер же йому закортіло поговорити з ним, але мусив іти поряд з басилісою й бодай удавати чемного. Він не відповів на ті щемливі натяки її, й тепер шукав слова, що мав би сказати Вероніці. Та слів не було ні на Восьмій терасі, ні на Дев'ятій, ні на мармуровому клімаксі з чотирма потворами по кутках. А на Десятій, царскій терасі вешталося багато всякого потрібного й непотрібного люду, з яким, проте, Савмак не хотів би зараз не те розмовляти, а й бачитися. Він ішов попліч із притихлою царівною й умисно не помічав ні заздрих, ні зневажливих, ні байдужих поглядів. Обернувся тільки тоді, коли почув писклявий жіночий голос. Лоґоґраф стояв у гурті царевого лоґофета Еака й жевжика Архелая біля бронзової подоби Небесного Перісада, поклавши своє жіноче стегно на священний вівтар царя-кумира.
Вероніка відчула, що Савмак надсилу йде поруч неї, й квапливо вбігла до хорому. Він із легким самокартанням подумав, чи не ховала басиліса сліз. Але щойно підійшов до бронзової статуї, як та думка зблякла й вивітрилася.
Стоячи обіч старших, Архелай похмуро відповів на Савмакове привітання. Євнух, доводячи щось лоґофетові, коротко кивнув:
— Зажди трохи!..
Й почав улесливо дошіптувати куцоногому Еакові якусь чергову плітку. Савмак почув лиш останнє: «Се було… було перед двадцятьма трьома літами. Зараз кінчається сто шістдесят четверта Олімпіада? Значить, у перше літо сто п'ятдесят… сто п'ятдесят восьмої. Се точно!»
Коли лоґофет з Архелаєм пішли в хором, лоґоґраф потяг Савмака в кущі до полудневого краю царського хорому, де в кінці довгої дуги пам'ятників боспорським царям Спартокідам височів порожній постамент. Євнух ліг на нього грудьми й поклав м'яке підборіддя на руки:
— Чув про сенатора?
— Я нині бачив його біля Тірітакського рову.
— Ристаєшся?
Савмак кивнув.
— А скіфського царя ти не згадав, побачивши «володарів світу»?
Так само назвав римлян і чатник Аполлодор, подумав Савмак, але прокаженого жебрака ніяк не міг притулити до Публія Мукія Сцеволи.
— До чого тут Палак? — стенув він плечима.
— Одна мотузочка, — самовдоволено примружився євнух. Ся блаженна посмішка чомусь розхвилювала юнака. Він теж сперся на постамент і замисливсь. Море було невірогідно синє й Ахіллійська піщана коса майже розчинялась у тій серпанковій синяві, а далі починалося майже біле й геть безкрає Корокондамітське озеро. Яке моє діло до всіх на світі Публіїв і Палаків! — подумав Савмак, але не зміг себе заспокоїти.
— Я тобі ще тоді казав: се неспроста, коли скіфські царі перебираються прокаженими жебраками! Побачиш: буде, щось буде!
— Що? — спитав Савмак.
— Війна!
— З Римом чи Скіфією? — Ефеб глузливо засміявся. — Вимовляєш таке слово, а млієш, мовби тобі чухають п'яти.
— Кожна війна — це зміни, — самовпевнено проказав лоґоґраф. — І кожен смертний та безсмертний шукав у ній якоїсь вигоди.
— А яка нам у ній може бути вигода?
— Кому «нам»?
— Боспорському царству!
— Мовиш, неначе ти вже сів на Перісадовому столі й нап'яв його корону на голову.
Савмак пропустив шпичак повз вуха й кивнув рукою:
— Злізь на визубці Акрополя, й ти побачиш на заході край нашої землі: за Феодосією вже скіфи. А на сході й звідси кордони видно: Боспорська протока та трохи землі по сей і по той берег. Ото й усе царство, й вигоди для нього не бачу в жодній війні.
Євнух дививсь на нього самими щілинками припухлих очей і дивився доти, поки Савмак звернув зір знову до моря.
— З тебе був би добрий цар, — сказав лоґоґраф, і коли б Савмак не знав його, міг би подумати, що кепкує. На душі стало й тоскно, й лячно, й усе, чим хотів сьогодні поділитися з навчителем, зблякло й знецінилось. Людина приходить на сей світ із волі кумирів, і вся її доля, й кожен крок, і кожен подих — то лише їхня ласка. Та чи завжди вона жадана смертному? — подумав Савмак, а вголос проказав:
— Коли з тебе такий мудрий провидець, то чому не скажеш про все цареві?
— Про що? — стенувся євнух, але, певно, вдавано, бо єлейна масна посмішка не зникла з його виду.
— Про Палака в тій валці лепрофорів і про римського сенатора, якого ти в'яжеш до однієї низки з ним!
Євнух довго мовчав, і коли Савмак нарешті глянув на нього, маски вже не було. Нетривка жіноча шкіра висла йому на щоках і підборідді жорсткими і майже чоловічими згинками. Й навіть голос його забринів по-чоловічому, коли він сказав:
— А знаєш, про що я зараз подумав? — Савмак затамував подих. Лоґоґраф озирнувся на хором, до якого було кроків з двадцять, і на мури Акрополя, втричі дальші, й зажебонів довірчо й водночас сердито: — Я знову подумав, який з тебе був би цар.
— Ти допіру казав, що добрий.
— Я казав — не гірший за Перісада. Слухаєш вухом байдужого мула.
— Мул колись поруйнував Сарди, — спробував одбутися регітцем Савмак.
— Геродота знаєш, а більше?.. Хай так. Згадай тоді його ще раз. Він пише, що поки смертний не нап'яв золоту діадему на голову, поти й терпить крамолу й кожна свіжа думка тішить його. — Савмак не міг згадати, чи сі слова стосуються лідійського царя Креса, чи, може, перса Дарія, й се заважало йому думати. Лоґоґраф же повів далі: — А коли стане царем… — Він набрав повітря в свої зарослі салом груди и видихнув пискляво и звично: — Тоді здобуває смак лише до приємного!
Се вразило Савмака, хоча, зрештою, він би колись і сам додумався до такої істини. Він розізлився на придворного історика й кинув йому в колючі оченята:
— Тим то ти й куриш Перісадові в своїх хроніках самий фіміам!
Лоґоґраф не образився.
— Бачиш осей постамент? — сказав він, поляскавши м'якою ручкою по мармуровому кубі. — Кожен сподівається по смерті одержати від удячних нащадків бодай якийсь пам'ятник.
Савмак із подивом завважив, як уміє вгадувати думки сього жоноподібного чоловіка. Певно, від того, — сказав він собі, — що він за довгі роки зумів накинути мені дух свого мислення. Так твердять усі відомі ґрамалоги, починаючи Протаґором Абдерським. — Через те ти й цікавився, який би з мене був цар? — спитав Савмак.