Відмовившись розповідати Савмакові про жерця Асклепіда, він заходився кружляти словами навколо римського сенатора Публія Мукія Сцеволи, намагаючись вивідати, що ефеб затямив і про що забув. Савмак поводився цілком дружньо, й хоча лоґоґраф і не зовсім цьому довіряв, але зрештою заспокоївся. Впродовж років виховував у Савмакові найголовнішу рису — не виказувати почуттів, а слова користати як щит. Виховував, і сам не відаючи добре, для чого: з дуже далеким прицілом, може, навіть дальшим, ніж треба. Втішало тільки одне: коли Савмак і справді образився того дня й затямкував більше від потрібного, то хоча б уміло приховується.
Людині завше солодко пожинати врожай висіяного зерна, перейшовши на трохи врочистий триб мислення, сказав собі Полікрат. Навіть якщо вона помилково, замість пшениці, кинула в ґрунт кукіль.
Він осміхнувся до сієї несподіваної думки й, вирішивши про всяк випадок притлумити її, дійшов до геть старого й семикрат перевіреного: все, що робить людина, давно визначене кумирами наперед. І вже без усмішки зітхнув, глянувши на свого роба Сінда, з якого променіло щастям. Сього дурного вчинку він, Полікрат, собі довіку не подарує, то нехай се буде бодай спокутою за вчинені чи не вчинені або не усвідомлені гріхи.
Двадцятистадійний шлях від Пантікапея до Мірмекія вони подолали менш як за годину, хоча мули й разу не зірвалися бігцем, а йшли вільно, задоволено хилитаючи важкими вухами.
Садиба лоґоґрафа стояла серед виноградників на горбах по той бік невеликого міста Мірмекія, яке виникло водночас із Пантікапеєм, мало товсті, на чотири кроки, мури, старовинний акрополь посередині, а в скелі акрополя не знати коли й ким вирубаний величезний трон для ще менш відомого, певно, кіммерійського кумира. Мірмекій колись був полісом самостійним, карбував навіть власні номизми з зображенням шестиногої мурахи, бо й сама назва його походила від іонійського імені сієї працьовитої комашини. Але ще войовничий син засновника пантікапейської династії Сатир Перший триста тому літ посадовив у Мірмекії свого намісника, й місто так і заклякло під боком у могутньої стольниці.
Сінд обминув Мірмекій з полуночі й незабаром уже розпрягав мулів на просторому подвір'ї лоґоґрафової винниці.
Савмак був тут безліч разів, та не встигав надивуватися з тієї незвичної споруди. Мури її мало поступалися товщиною перед міськими мурами сусіднього Мірмекія, що виднів по той бік садків, сама ж оселя, для житла мало пристосована, являла собою чудово влаштовану виноробню, в якій на чолі з одпущеником жило восьмеро лоґоґрафових робів. Метека Сінда Старшого євнух одпустив на волю ще перед десятьма літами й не помилився. Сінд Старший приносив йому вдвадцятеро більші дарунки в день Афіни Робітниці, ніж мав з нього користи лоґоґраф колись, як той був невільником. Винницю метек підтримував у зразковому стані — такого порядку не було навіть в ерґастеріях самого Перісада, басилевса. Роби теж слухались твердорукого й навіть жорстокого відпущеника, що за найменшу провину карав підлеглих киями.
Відчинив господареві сам Сінд Старший, руденький і меткий на око чоловічок, який чимось нагадував лиса. Савмак усіх людей порівнював із звірами, то була лоґоґрафова наука, котрий свого часу перейняв її в мандрівних софістів. На думку євнуха, безсмертна душа, перш ніж оселитися в людині, спершу перебуває в оболонці звіра, тому одна людина схожа на коняку, друга — на лиса, третя — на пацюка. Може, саме тому й звірі вміли колись говорити й мудрий Есоп не даремно брав їх за героїв своїх байок.
Щодо звірячої мови, то Савмак у се не вірив, але кожного смертного вподібнював до якогось птаха чи звіра. Одного разу, ще малим ґімнасіатом, він знайшов риси схожості між Деметрою Еолійською та гнідою кобилою в царських стайнях. Євнух спершу надавав по губах богохульному учневі, тоді замислився й сказав, що в тому, зрештою, немає нічого дивного, адже й сам Зевс іноді перекидався й на бугая, й на ворону, та й звірі бувають прості й священні, наприклад пес Кербер в аїді. А єгипетський кумир Апіс — то справжнісінький бугай, лише білий-білісінький, без єдиної темної шерстинки.
Сінд Старший, якого Савмак називав Сіндом Лисом, заходився лаштувати господареві та його молодому гостеві світлицю. Але в винниці різко тхнуло оцтом — учора повичерпували рештки торішнього вина з піфосів, і лоґоґраф після короткого сніданку запропонував:
— Ходімо ліпше на виноградник!
Його земля починалась одразу ж за винницею, й вони пішли всі втрьох, кинувши на господарстві Сінда Молодшого. Доки дійшли, Сінд Лис устиг розповісти Полікратові про все, що робиться в маєтку, скільки спіднього вина вигребли з уритих у землю піфосів і по скільки продали за амфору. Євнух мовби й не слухав його влесливого щебетання, та коли дійшло до продажу, раптом став і зіщулив на Сінда Лиса оченята:
— Чому на драхму з амфори менше?
Сінд Лис почав тлумачити, що вино вже перестояне й ніхто більше не дав би за такий кисляк.
— До весни не спромігся продати — хай би йшло на оцет! — відрубав йому євнух. — Або віддав би Теодорові: сармати по той бік Меотіди, в Танаїсі, й оцет замість вина дудлять. Гляди — вдруге заплатиш із власного гамана…
Аби загладити так різко мовлені слова, лоґоґраф посміхнувся, та се не означало, ніби він переводить усе на жарт, і Сінд Лис добре знав удачу євнуха: не поступиться оболом.
Виноградна лоза росла довгими рядами через увесь пагорб і далі в видолок. Вісім «тіл», уздрівши здаля господаря й наглядача, заворушились у міжряддях, Сінд Лис пішов до них, цюкаючи ціпком по твердому грудді, а лоґоґраф розгріб руками кущ і почав рахувати зав'язь. На кожній лозині висіло по кілька грон, і се ще зовсім дрібне зелене намистичко, ледь видиме в листі, додало євнухові настрою. Він одірвав зернинку, пожував, скривився й виплюнув, зморщившись од оскоми, тоді сягнув рукою під інші кущі, які один за одним тяглись на пагорб, старанно попідв'язувані до тичин, і промовив:
— Буде вино!
Савмак і собі покуштував зеленої терпкої ягідки, та відчути винного соку в ній так і не зміг. Вони подались міжряддям угору; побризкане синім каменем лапате листя м'яко шаруділо, струшуючи їм на хітони білясто-блакитний пилок. Роби сунули купою через п'ять або шість міжрядь од них, побіжно обрізуючи дике пагіння кривими куцими ножами, схожими на маленькі серпи. Лоґоґраф повагався, підійти до них чи ні, тоді вирішив, що Сінд Лис і сам дасть раду робам, і неквапом похилитав свої жіночі стегна горбом угору.
Савмак іще жодного разу не бував на сьому горбі, хоча винницю знав не гірше від нескінченної вервечки царського хорому, й коли вони зійшли на маківку горба, з несподіванки аж уклякнув. Звідси Пантікапей було видно, мов на долоні, увінчаний зубчатою діадемою Акрополя, який в сю ще ранню пору здавався золотим. Те видовище якусь мить тримало на собі його увагу, й коли думка почала звертати на небезпечну стежку, він одвернувся, бо мури з сього пагорба здавалися йому схожі на діадему Перісада. Ковзнувши байдужим оком понад акрополем ближчого міста, нікчемного Мірмекія, Савмак глухим голосом запитав:
— А де ж він? — І розглянувся довкола.
— Хто? — Євнух аж зайшов поперед нього, щоб заглянути в обличчя й остаточно пересвідчитися.
— Хором Асклепія, — так само незворушно докинув юнак.
Євнух затоптався перекопаним міжряддям, звалив тичку з одного куща, спробував уставити її назад, але в пухких руках забракло сили. Він благально глянув на Савмака й попросив:
— На, встроми ти!
Савмакові стало й смішно, й шкода вчителя, який раптом так розгубився. Юнак узяв тичку й укрутив її в затвердлу землю.
— Чого се ти раптом про того згадав?.. — Прикидатися далі було б геть безглуздо, євнух обтер повбирані руки об ясно-білий хітон на провислому череві й несподівано для самого себе зашарівсь. Його учень виявився гідним свого вчителя, й се могло кого завгодно налякати, не тільки збентежити. Колись у тому ж таки оповитому похмурою славою хоромі Небесного Зцілителя він сидів коло будинку верховного жерця й дивився в підстрішшя. Там жовтіло виліплене з глини та соломки півкругле гніздечко. Зі шпарини визирали голівки п'ятьох ластів'яток, а дві старі ластівки, заохотливо цівінькаючи, припрошували своїх дітей до першого льоту. Вони прилипали до гнізда й, склавши крильця, пірнали вниз головою, показуючи, як се просто й зовсім не страшно, та пташенята тільки перезирались і лякливо стенали крильцями. Й коли Полікратові обридло стежити за тим уроком, одне пташеня, ще по-дитячому шепеляво цівінькнувши, раптом упало з підстрішшя сторчголів, та десь коло самої землі випростало крила й попливло на них.