Мені теж не набагато менше, зітхнув він, згадавши свої п'ятдесят, але Мітрідатової вини в тому немає, найсвітліший і сам усього перед трьома літами зіпхнув матір із трону. Перейнявшись чуттям великої вдячности до свого царя, Діофант блимнув на юнака під дверима, тоді на боспорського вельможа й, миттю порівнявши їх, із виглядом украй заклопотаної людини, яка не хоче, щоб інші думали про неї зле, спитав мовчазного й привітного римлянина:
— Скажи ти, сенаторе: так я розсудив сих старців? — Усмішка й досі не зійшла з сенаторового виду, й Діофант удався до відвертости, яка часом найшвидше зближує: — Ти людина з досвідом, був і консулом, і проконсулом, і претором у провінціях, а ще ж наділений і мудрістю юрисконсульта, авгура й Великого понтифіка. Чи може згодитися на такий учинок цар царів?
— Думаю, не може, — сказав сенатор, іще не знаючи до пуття, чи вгадав хід думок Діофанта. — Але хіба личить критянинові підказувати беотійцям, з якої струни починати мелос?
Публій не був критянином, так само, як і всі, що тут сиділи, — беотійцями, але стара еллінська приказка, а може, й фраза з котроїсь давньої драми, трохи спантеличила Діофанта, й він теж вирішив одбитися грецьким епосом:
— Я просто хотів нагадати тобі про троянського коня, сенаторе.
Се вже могло значити що завгодно, й сенатор сприйняв його як спробу відвертости, чого й домагався Діофант. Коли теперішній цар Мітрідат Евпатор був ще малий, а на троні сидів його батько, Мітрідат Евпатор, старий і кволий нездара, римляни відібрали в нього всю Велику Фріґію разом з руїнами Трої. Сенатор Публій Муцій Сцевола, який на той час уже встиг побувати консулом і проконсулом, першим серед римлян приймав у столиці Великої Фріґії клейноди римського намісника: сніп лози з сокирою. Коли понтійці самі натякають на ганебну сторінку своєї історії, значить, ідуть на щирість.
Так мусив, на думку Діофанта, міркувати римський сенатор, і він не помилився. Сього разу троянський кінь не зрадив троянців, не без утіхи підсумував Діофант, коли в супроводі сенатора й пантікапейського деспота залишав світлицю демосіона Юґурту з двома шерегами потинькованих під вогнистий мармур колон.
А ввечері він пересвідчивсь у сьому.
Сенатор запросив його на невеличку прогулянку морем. Його високозада дирема стояла коло зимових причалів, піднявши вгору всі свої сто двадцять весел, гарна й зі смаком обмережана по насадах найліпшими різбярами вже давно померлого Ганнібала.
Коли кедрові весла мірно лягли на воду, сенатор з неприхованою гордістю розповів Діофантові, що дирема й справді належала колись великому карфагенському таксіархові.
— Й досі збереглася? — подивував Діофант. — Скільки ж, цікаво, вже літ відтоді?..
— Скільки?.. — Сенатор теж замислився, поринувши в спогади молодости, вельми далекої. — Тридцять шість.
Того року загинув Карфаген, переораний дерев'яним римським плугом з бронзовим лемешем. Але так само жорстоко поплативсь і грецький город Корінф, і Діофант обережно нагадав про се Сцеволі. Сенатор почав пригадувати, як се було, в розмову втягсь і молодий деспот боспорського царя, й коли римлянин почав плутати імена й роки, Савмак несподівано підправив його.
Ледь торкаючись веслами крутої хвилі, дирема пливла попід берегом на полуніч. Мури Херсонеса мовби виростали з води, могутні й уміцнені багатьма сторожовими вежами, далі, тримаючись берега, звертали круто праворуч, а по п'яти стадіях від стани — ще раз праворуч. Город стояв на правильному чотирикутному мисі, а за ним починалася така сама й розмірами, й формою затока, немовби дядьки Зевса, титани, граючись, одрізали рівний шмат суходолу й пересунули його далі, щоб Херсонес мав природний захист із трьох боків. Лиш одну брилу впустили несучи, впустили й забулись про неї, й тепер вона здіймалася в глибині затоки, стрімка й кострубата.
Вітер був дужий, і дирему кидало з гребеня на гребінь, хоч роби-далматинці й не збилися з ладу жодного разу, підкоряючись ударам бубнила в глибокому коробі судна. Не зважаючи на теплі скіфські кожухи, полудневий вітер проймав мало не до кісток, але троє чужинців, а з ними й особистий мечоносець Діофанта Евґеній не думали сходити вниз, у теплу комірчину диремарха.
Тут менше видно, що ти думаєш і чого не думаєш, мружачись од стрічного вітру, сказав собі Діофант, коли дирема попливла попід східними мурами до літніх причалів у глибині затоки. Хоча ся перевага була й недоліком, бо Діофант не міг з усією пильністю стежити за іншими. Йому дуже багато залежалося на тому, що подумає про нього сенатор сьогодні, а ще дужче — що скаже згодом, повернувшись до Рима.
Савмак не вельми непокоїв його: з ним, а до того й з Перісадом Діофант в основному домовився. Скіфського царя належало лякнути й схилити до згідливости. Головною турботою лишався сенатор, і Діофант од самого ранку чекав з його вуст виразного слова й точних оцінок.
Публій Муцій Сцевола, певно, відчував, чого той прагне, й умисне вернув розмову на сторонні речі. Діофант вирішив знову вдатися до випробуваного вранці ходу, й коли Савмак, погарнішавши на різкому провесняному нотові, дійшов у своєму диспуті з сенатором до Македонської війни, він закинув:
— Ми, східняки, ніколи не певні, якому слову римлян вірити, а якому — не дуже.
— Се ти кажеш про Велику Фріґію?
— Ні, сенаторе, кажу про «визволення» Еллади.
Оте «визволення» Діофант вимовив з таким притиском, що не могло бути й сумнівів, як він до нього ставиться. Діафіантові допоміг Савмак:
— Якби римляни тоді сказали, що збираються загарбати Елладу, греки б теж не торгували пиріжками на аґорі.
— Вони вже звикли торгувати пиріжками, — підлив у вогонь оливи Діофант, чекаючи, що з того буде.
— Хто звик, а хто й згадав би Фермопіли й Саламін. А так римляни сказали: «Воюємо з Філіппом Македонським за волю Еллади!» Гарно ж? І греки собі спокійно торгували своїми пиріжками…
Сей юний Перісадів деспот дедалі більше подобався Діофантові, й він знову кинув оком на Евґенія, що з байдужим виглядом горнувсь у тепле хутро скіфського милота. Кумири подавали Діофантові виразні знаки прихильности, й він тепер був майже певен, що сей високосний рік, який приносить людям негаразди, йому принесе велике щастя.
Усе роз'язалося дуже просто, хоча й не зовсім сподівано, подивившись на свого чорнявого високобрового махерофора, що горнувсь од вітру в кожушину, Діофант сказав:
— Евґенію, ти пішов би в короб, на тепле, може… Ніс посинів.
Евґеній уперто відмовчувався, Савмак здивовано глянув на Діофанта, який так по-батьківському піклувався про свого мечоносця, сенатор же мовив, розчулено всміхаючись м'ясистими змерзлими губами:
— Греків можна шанувати вже хоча б за їхню людяність. Ми, римляни, поводимося з робами, мов з худобою, й се ознака нашого варварства.
— Евґеній не роб, сенаторе, — ніяково заперечив Діофант.
— Однаково, однаково! Наш, римський, леґат ніколи б не відіслав свого мечоносця погрітися: мерзне сам — то хай мерзнуть і всі побіля нього. — Він раптом схаменувсь: — А чого се ми й справді мерзнемо коло сих насадів?! Прошу до низу, прошу!
Вони крутими сходами зійшли в короб і поховалися в теплій комірчині диремарха на носі судна. Й уже там, роздягшись і вигрівшись, римський сенатор довірчо поклав руку на коліно Діофанта:
— Сенат завжди певен у доброму ставленні Мітрідата Евпатора до римського народу, таксіарше. Коли хтось казатиме, ніби понтійський цар умисне підбурює херсонітів проти скіфського царя, я спробую довести, що се неправда.
— А якщо Мітрідатові доведеться втрутитись у сварку між херсонітами та скіфським царем Палаком? — обережно закинув гачка Діофант, подумки гукнувши в помічниці мудру доньку Зевса, що недаремно народилася з голови батька.
Сенатор не довго вагався, певно, за сей день він уже встиг виважити всі можливі повороти розмови, й говорив, розтягуючи слова, тільки для ваговитости.
— Якби Мітрідатові довелося мирити херсонітів зі скіфами, я думаю, правлячий сенат був би однаково переконаний, що до римського народу понтійський цар лишиться щирим другом і свято берегтиме підписану його вітцем, Мітрідатом П'ятим Еверґетом, угоду про мир і братерство між нашими двома народами.