— Тут є римлянин! — сказав він Діофантові, який міряв дворик гостиного дому дрібними спутаними кроками.
— Я його бачив, — похмуро відгукнувся Діофант. — І він бачив. — На дерев'яних сходах сидів Дорілай, повільними рухами обплутуючи ліву ногу ремінням сандалії.
— Сенатор Сцевола! — здогадався Мітрідат, бо хтось інший навряд чи аж так розхвилював би Діофанта й Дорілая.
Діофант кивнув головою:
— Сенатор Сцевола.
Тепер можна було зрозуміти, чому скіфський царьок, чи князь, не схотів учора продовжувати так удало початі перемови.
— Ви ходили до сенатора? — голосом знудьгованої людини поспитав Мітрідат. — Чи зустріли його на вулиці?
— Він живе в сьому домі. Зустріли його тут.
Цілий день потім Мітрідат не виходив за паркан дому, який незабаром виповнився приїжджим чинним людом, але князь Борис так і не гукнув їх для завершення перемов. Не з'явився й римський сенатор, певно, заночував у котрогось новгородського чинця, й се ще дужче занепокоїло Мітрідата.
Я надто радів звечора, сказав собі Мітрідат, а кумири мстиві й двох щасливих днів зряду смертному не посилають. Се пояснювало невдачу, та не втішало й не зараджувало справі, й Мітрідат намагався вгадати, про що розмовляв учора з Борисом-Палаком сенатор і що пообіцяв йому навзамін, навзаєм і на противагу.
— Рим зазнав поразки, — міркував він уголос. — Нумідійський цар Юґурта змусив сьогорішнього консула Авла Постумія Альбіна провести свої недобиті леґіони під «ярмом ганьби».
Діофант одразу збагнув хід Мітрідатової думки:
— Не мислю, щоб Рим посулив Палакові підмогу. Всі очі Риму тепер дивляться в бік Нумібії.
Поразка консула Авла Постумія Альбіна була випадковою, й Мітрідат пошкодував, що сил у Юґурти занадто мало. Дзьобаємо його, мов кури диню, подумав він про Рим та його супротивників. А коли б усі гуртом…
Далі він не наважувався заглядати навіть подумки, лише сказав Діофантові:
— Хай допоможуть нам кумири посіяти розбрат межи скіфами й римлянами!
У сьому він убачав порятунок, єдино можливий шлях до продовження переговорів із Борисом-Палаком. Діофант цілком погоджувавсь із ним, Архелай з Дорілаєм сиділи мовчки, надто молоді, щоб порадити щось Мітрідатові.
Почекаємо ранку, сказав собі понтійський цар. Сей день виявився нещасливим, і він мав усі права й підстави сподіватися від кумирів ласки. Личило б принести жертву Мітрі, й Ахурамазді, й Зевсові з Афіною, та він почував себе таким стомленим, що не зміг подолати лінощів. Єдине, чого не забув і не полінувавсь дістати з мандрівної скриньки, — се золотий алебастрик із дрібним зернятком сірого миш'яку. Вибравши крупинку, він ковтнув і запив водою, не побажавши навіть вечеряти.
Миш'як зборов його швидко, та десь після опівночі вже досить звиклий орґанон переборов отруту, й Мітрідат проспав і сонце, й ранок. А в обіди прийшов гонець од скіфського князя.
Ані слова не зронивши про сенатора, Борис поклявсь у вічній дружбі й любові понтійському цареві Мітрідату Шостому Великому Евпаторові Діонісу й, дивлячись на Діофанта, мовби Мітрідата тут і не було, з дуже лагідним усміхом промовив:
— А Боспор із Пантікапеєм і всіма городами його платить дань мені, й се ще від отця мого так завелося. Осе й перекажи, таксіарше, своєму цареві, а моєму — другові й братові.
Ні з чим вертаючи назад до Пантікапея, молодий понтійський цар кляв себе останніми словами. А все то — кумири, ремствував він. — Кумири й мої лінощі.
Верхи без змінних коней вони їхали чотири дні, коли їх наздогнали ватаги скіфів. Десь неподалік уже мала бути Феодосія, володіння боспорського царя Перісада, й Мітрідат вельми здивувався, навіть подумав, що се догоня. Вперед виїхав ще нестарий скіф у дорожному плащі з золотою фібулою-пряжкою на правому плечі й спитав по-своєму:
— Ти єси той, що відає нашої гутірки?
— Ну, я… — стримано мовив Мітрідат, вагаючись у здогадах. Ошатно вбраний воїн видався йому дуже схожим на Савмака. Понтійський цар блимнув на Діофанта; той теж розгублено стежив за незнайомцем: — А що треба?
— Ось тобі мій брат старійший, наш князь Борис надсилає! — сказав скіф і простяг Мітрідатові згорнутий у кількоро й переповитий сріблястою вервою шмат телячої скори.
— А чому се мені? — спитав понтійський цар і лише тепер завважив, що скіфський воїн і справді схожий на князя Бориса. — Може, йому?.. — Він кивнув пальцем на свого таксіарха, чиїм мечоносцем звав себе й у Неаполі-Новгороді, й у Пантікапеї.
— Нє! — засміявсь княжий брат. — Речено передати тобі в руки.
Мітрідатове обличчя набуло виразу сивої нудьги, се він знав, і се часто порятовувало його під чужими поглядами; він заходився розплутувати сріблястий снурок. На телятині було стрибучими грецькими знаками написано: «Ми, херсоніти, й з усіх наших земель. Хай буде з нами воля Діви-захисниці Херсонеса! Ждемо тебе, Діофанте, як і вмовилися, під наш Новий рік. Твого слова дослухається понтійський цар Мітрідат Евпатор, хай будуть довгими літа його. Клянемося ще раз: умремо, але не житимемо під рукою сього варвара Палака, і всі надії наші в твоїх руках і в ласці Зевса Вседержителя, приводь свою рать під Херсонес, і Керкенітіду, й Калос-Лімен, ждемо до Нового року, бо після Нового року скіфи самі сядуть за нашими мурами!»
Граммата була й справді означена Діофантові, але тепер се вже не мало значення, Мітрідат навіть про людське око й око сього глузливого скіфа не передав послання своєму таксіархові, лише спитав:
— Коли ти одержав єси від князя? Нині?
Княжий брат покрутив головою — аж борода мотнулась:
— Нє! Ше того дня, як ви сте вирушили з Новгорода. Але ви-сте вельми борзо їхали, й ми-смо не здужали вас угнати.
Під ним і під рештою десятьма чи дванадцятьма були ті залізні довгогриві коні, якими понтійський цар милувався на торжищі за Новгородом; скіфова брехня світилася всіма шпарками, та єдине, чого домігся в сю мить Мітрідат, се — стулити на виду ще сіріше нудьгування.
— Речи своєму братові князю, — сказав він, зневажливо мружачись на скіфа, — що понтійському цареві до сього діла не є.
— Але ж корсуняни визнали, що се — їхніми руками писано! — так само весело завважив «скіф».
Мітрідат повагався, чи кинути скоряний згорток додолу, чи в обличчя скіфові, тоді зсів із коня, поклав узбіч дороги й знову вихопився в сідло.
— А то є їхнє діло, — проказав потім він. — Забаглося їм написати — й написали.
І погнав попереду своїх, і тільки по двох або трьох стадіях озирнувся. Скіфи теж гнали коней, і гнали в протилежному напрямку, здіймаючи хмару жовтої пилюги.
Розділ 17
Пантікапей зустрів їх не менш приголомшливою звісткою.
Був день Афіни Робітниці, який тут відзначали в декаду муніхіона-місяця. Метеки, ще зранку вбравшись у рубище, притрусивши голови попелом, ішли до святища Зевсової доньки, аби покласти в кратер коло жертовника ті три нужденних оболи, які раз на рік нагадували сим людям, хто вони тепер і ким були ще донедавна.
Дехто з метеків ішов до хорому Афіни Робітниці, що стояв серед надгробків некрополя за містом, ще вдосвіта, ледве розчинялися брами пілонів. Іншим було байдуже, що про них казатимуть роби, метеки та люди, вони спершу снідали й перехиляли ритон чистого чи розведеного вина; треті ж зумисне привертали до себе увагу перехожих, ішли серединою бруківки, голосно вітались із знайомими й незнайомими, сміялися й навіть співали пісень.
З нагоди великого свята торгівці ласощами й пиріжками виїздили до пристані та на той бік Сухої річки цілими возами, бо в сей день роби здобували волю, мали права нарівно з громадянами й тринькали копичені цілий рік мідяки та срібники, не думаючи про завтрашній день, коли все ввійде в стару накочену дорогу й пантікапейці знову поділяться на людей та робів.