А все окошилося двома нікчемними підковами, сказав собі Савмак і тепер уже зрадів близькій перемозі по-справжньому, бо ті невідомі дурні дорого заплатили за дві стерті підкови.
Все почалось тоді, коли Савмак. озирнувсь і побачив, що Архелаєва та ті дві колісниці вже зовсім близько, а за ними суне густою лавою ще восьмеро чи десятеро біґів. Уп'явшись коліньми в передок, товариш почав щодуху стьобати вкритих милом припряжених коней, особливо лівого, який вибивавсь із сил. От вйокав і знову бив, і знову вйокав, і кричав на всю горлянку. Савмак заходився й собі підохочувати криками виснажених коней, і коли вдруге зиркнув назад, почув незвичний вигук Ота:
— Фра-а!..
Савмак од несподіванки мало не втратив рівновагу й, заточився, ударився ліктем об кований полудрабок. От щосили тяг усі восьмеро віжок і кричав:
— Стрибай!.. Стрибай швидше-е!..
Савмак глянув туди, куди вп'явсь очима От. Стрибати було вже нікуди. Затесаний окоренок ясенового дишля виліз із гнізда майже повністю й кожної миті міг випасти зовсім. До головної міти лишалося кроків зо сто, не більше, колісниці ж суперників гуркотіли зовсім близько, їхні коні хоркали червоною піною чи не в самий задок.
— Стрибай на коней! — гаркнув Савмак у вухо товаришеві й, доки той утямив, сам опинився на мокрому слизькому крупі правого корінного. — Стрибай і ти, кажу!..
От ступив через передок і розігнався, та в сю мить дишель випав з гнізда й запідскакував по трамбованій щебінкою дорозі, колісницю шарпнуло в один, у другий бік, поставило дибки й знову кинуло нею об землю, бо схарапуджені коні бігли ще шаленіше, тягнучи її самими посторонками. Не знати яким дивом ухиляючись від розтелесованих коліс, полудрабків та серпатих ножів, товариш теж біг, ухопившись обома руками за посторонку лівого корінного, ошалілий і зовсім голий.
— Підтягайся!.. Підтягайся іще трохи!.. — кричав Савмак, сам намагаючись дістати рукою підпругу лівого корінного й притягти його ближче до себе. Але колісничий От, стрибаючи невірогідно широко, мов на крилах, тягнений оскаженілими кіньми, навіть не слухав чи й не чув Савмака, й далі несучись між лівим корінним і лівим припряжним, між їхніми крупами й страшними кованими копитами. Задні колісниці трохи відстали, щоб не наразитися на небезпечну колісницю Савмака, відстали трохи, всього на п'ять або сім кроків, і їхні двоколи почали звертати ліворуч і праворуч, а коли Савмак, марно пнучись, аби допнутися рукою до збруї сусіднього корінного коня, теж зіслизнув і, боляче вдарившись об землю п'ятами, тоді стегном об дишель, який також стрибав, повис на збруї між середньою парою коней, десь узявся вершник, а потім ще один. Якийсь час вони гнали рівнобіжно з кіньми побитої колісниці, тоді таки похапали за гнуздечки обох припряжних коней і незабаром спинили ввесь четверик і волочений слідом бойовий біґ з уже повідламуваними ножами.
Коли Савмак почав розуміти, що відбувається навкруги, підбігли два роби з ношами й ще двоє вільних од аґон ефебів і почали вкладати його на ноші. Виявилося, що, падаючи, він переламав об стрибучий дишель ліве стегно й роздер литку, хоч болю й досі не відчував.
Савмакові раптом стало байдуже до всього на світі й захотілось одного: тиші й темряви таламуса. Він без жодного жалю слухав розмову двох ефебів, що лаврів їм, Савмакові й Отові, не дадуть, бо, хоча й прийшли першими, але ж потрощили свій біґ.
Ота вже теж ніде не було видно, Савмак побачив його тільки в домі пресбевта Добривоя-Каллістрата, й він теж лежав із переламаним ребром, не дивлячись на Савмака від сорому й прикрости.
Та коли повернувся з аґон господар дому, з'ясувалося щось геть інше. Разом з ним увійшло троє аґонофетів, і в руках у головного було два тугих лаврових вінки.
— Рада аґонофетів, — сказав він, — оддає лаври першости тобі, великий лоґофете, й твоєму колісничому. Ваш біґ обламавсь, але в тому вашої провини немає. Хтось перепиляв шворінь дишля, тож сі лаври ви заслужили чесно.
Він поклав один вінок на подушку біля Савмака, а другий — коло Ота, відійшов досеред таламуса й урочисто мовив:
— А великий вінок загального переможця гермей тобі буде вручено завтра в еклесії, коло хорому Олімпійського Вісника, на аґорі.
У Савмака піднявся жар, в очах пекло й щеміло. От спав, певно, теж у жару, й не чув ані слова. Ніяково потоптавшись, аґонофети зникли, коло хворих лишився тільки господар дому.
— Все йшло так, як і мовила та дівчина, — сказав Добривой-Каллістрат. — На кого мислиш, Савмаче?
Перша Савмакова думка була проти Архелая, та він тільки зітхнув і заплющив очі, тоді знову глянув на пресбевта, всміхнувся й стулив повіки. Ся перемога дорого обійшлася їм з Отом. І все-таки, сам собі сказав Савмак, «оті» переплатили.
По декаді часу Савмак вертався додому з. тріумфом, везучи в діері стільки лаврів і нагород, скільки в Ґорґіппії не діставалося нікому протягом останніх сімнадцяти років. І ще віз у серці солодкий щем розлуки. Два дні тому до Ґорґіппії приїздила Елена, й в очах її Савмак вичитав не жіноче спочуття й навіть не схиляння перед сильним і мужнім чоловіком, а щось більше, значно більше.
Коли ж пристали під молом у Пантікапеї й Савмак, спираючись на два костури, зійшов з діери, його вразила незвичайна тиша й порожнеча в місті, хоча й евпатриди, й городяни, які прийшли зустрічати переможця, галасували, продираючись один з-поперед одного. Й мол, і вся широка підкова пристані стояли незвично голі, й рівна хвиля з протоки билась у намости берега.
— Де всі кораблі? — спитав він у лоґоґрафа. Широко розплющивши сховані в жовтих брижах і зморшках вічі, євнух проказав:
— Тривожно в нас, великий лоґофете…
— Що сталося? — пильніше глянув на нього Савмак.
— Війна… Мітрідат прислав у Херсонес Діофанта на ста двадцяти суднах…
Савмак обернувся й, щоб не бачити його збентеження, почав дивитись на. свою діеру, звідки четверо молодих робів обережно зносили його вірного товариша й колісничого. В очах у лоґоґрафа Полікрата Савмак помітив не тільки тривогу, й се змушувало замислитись. Він аж пізнього вечора запитав у євнуха, не приховуючи роздратування:
— Чому радієш, лоґоґрафе?
Євнух не вважав за потрібне лукавити.
— Війні всі радіють, — сказав він поважно. — Бояться й радіють, бо кожен від неї чогось та сподівається. Й Мітрідат Евпатор, і… твій брат Палак, і Діофант, і Перісад, і… — Він почав загинати пальці, тоді махнув ручкою й докінчив: — І коли по щирості, то й ти, великий лоґофете. Навіть я.
Се останнє було найбільш вірогідним, і Савмак вирішив не заперечувати євнухові Полікрату.
Розділ 20
Діофантові кораблі всією потугою стояли в Затоці Символів коло Херсонеса, зайнявши всі три береги її аж до виходу в одверте море. На ста двадцяти дворядних і трирядних суднах із Синопи прибуло десять тисяч добірних воїв, не враховуючи веслярів, а також коні й колісниці легкі та важкі, з довгими ножами на осях обабіч.
Князь Борис достеменно знав кількість понтійської раті, та се не втішало його. Після тієї пригоди з перехопленим листом херсонітів князь не сподівався нападу, зовсім заспокоїв себе, а тепер мало не кусав собі лікті.
Коли супротивник розгадав твої наміри, треба бути останнім йолопом, щоб лізти й далі туди ж, головою в зашморг. Але Мітрідат із Діофантом перехитрили його саме в сей несподіваний спосіб, і князеві тепер не лишалося нічого ліпшого, як сказати собі безжально й відверто: вік живеш — вік і вчись. І хоч після такої мудрости теж можна було зостатись дурнем, та від сього не ставало легше.
Раті Борис мав п'ять неповних тисяч і на більше навіть розраховувати не міг після розладу, власне ж, ворожнечі з сином верховинського князя Горіслава. Княжич Горіславович неподалік Феодосії, в своїй таки вітчині мав заводь, де часом спинявся, набирав у ладді свіжої води та харчу зі свого ж, турицького верховинського села Черногір. Минулого вересня місяця, князь Вишеслав, брат Борисів, вистежив, коли Гойко пустить своїх поморів у село, й захопив усі його ладді на приколі. Гойка се розлютило, він одбив ладді назад, але Вашата зумів узяти їх удруге. Коли син князя Горіслава ще раз кинувся виручати свої судна з полону, Вишата їх попалив.