— Й коли рушаєш?
Борис тоскно поглянув на робу-красуню, яка підганяла інших роб. Я й сього не знаю, подумав він і заходився загадувати: якщо Кіта підійде спершу до високого куща, він скаже Богданові «взавтра», якщо ж до нижчого — взагалі нічого не скаже.
Роба-наліжниця, струнка, мов оленичка, підвела дівчат до нижчого кущика винної ягоди, й Борис, кисло посміхнувшись, одповів:
— Узавтра.
Кіта враз обернулася, мов могла звідти почути його тихе слово, й махнула рукою. Князь одвернувсь і потяг ноги до дверей, що вели з перістилю в опочивальню.
Але ні завтра, ні післязавтра, ні третього дня він і не подумав рушати. Діофант позносив з ладь пороки й звелів складати їх напроти головного, нещодавно піднятого на чотири лікті муру. Пороки були нові, ще й колоддя не встигло потемніти, обложені обстрілювали їх зі своїх пороків, що стояли на вежах, важкими стрілами, закидали камінням, але вої супротивника лише відкотились на певнішу відстань і, захищаючи себе римськими «воротами», й далі складали колісні пороки, що їх греки звали катапультами, балістами та скорпіонами.
Я мушу діждатися їх, а тоді вже їхати, вмовлявся Борис, і се тривало до самого вечора. Велій болярин подав думку зробити вночі вилаз, і він погодився. Після другої варти, коли й у городі, й у ворожому стані поснули всі, хто мав на те право, болярин-воєвода сам вивів дві сотні пластунів «на розживку». Завчасно змащена брама й не рипнула, вої по перекинутих колодах подолали рів і скрадалися так тихо, що їх почули в ворожому стані, аж коли вони кинулися з мечами на ріденьку лаву сторожі.
Знявся ґвалт, у темряві завили страшні «скіфські» стріли з пищиками, й доки понтійці стямились, усі пороки спалахнули червоним кіптявим «грецьким вогнем».
Ся нічна весела пригода втішала й Бориса, й усіх охисників Красної Заводи, й він почав чекати нового дня, коли Діофант налагодить інші пороки. Се сталося в середу наступної сідмиці, від самого ранку. Кидуни пороків розмахалися всі заразом, кинувши на Красну Заводь стільки каміння, що з нього можна було б вимурувати добру вежу. Одні вої накручували важелями линву кидуна, двоє чи троє підважували в його дерев'яний «полоник» брилу, треті спускали гак, і брила неслася вгору, до визубнів заборола, й по кожнім ударі мур стогнав і шпувавсь іскрами, проте вистоював.
Лише коли-не-коли понтянам щастило з величезного гребінця муру вилущити край зуба, й тоді біля пороків, що вишикувалися двома шеренгами від озера до морського берега, здіймався радісний лемент. Каміння літало безперервно, й зумисне визначена тисяча понтян увесь час підвозила волокунами нові й нові брили з неподалік вищереного провалля.
Часом пущена каменюка, що її допіру ледве підняло четверо воїв, перелітала на той бік муру й трощила дахи, паркани та дерева в Красній Заводі, але вбитих не було, бо воєвода Богдан обачно виселив увесь ковальський куток, розташований найближче до західнього муру.
Уночі викрешене зуб'я заборола було поновлено, та зранку Діофант іще дужче посилив напад. Борис вирішив попалити пороки вдруге, та навчений гірким досвідом Діофант уже не дався перехитрити. Вночі понтяни стерегли кидальне знаряддя ще пильніш. Тоді Борис удався до іншого: зробив несподіваний вилаз посеред білого дня, відчинивши браму.
Сім пороків спалахнуло свічками, та на їхнє місце понтяни підкотили нові, й усе пішло, як і раніше. Так минуло ще сім день, і краю того змагання ніхто не бачив. Уночі визубні ставали на місце, й Діофант мусив усе починати завдруге.
— Скільки ж у них пороків? — бідкався воєвода Богдан. — Чи вони їх на кораблях ладнають?..
Борис із Богданом іще тричі вилазили вдень, і хоч за кожним таким вилазом по той бік рову лишалося два й три десятки вбитих і зранених, але й порокам нарешті з'явився край, і в кінці травного місяця Діофант перейшов до глухої облоги, щоправда, спершу безуспішно спробувавши вийняти город копієм. Він кілька днів закидав рів праворуч од брами й підсипав свій вал, але Борис вивів у сьому місті мур іще на чотири лікті, а понтійські обліжні вежі, гуляй-городні встигав палити або ж скидав униз.
І Діофант по-справжньому перейшов до глухої облоги. Від самої затоки на схід од города, понад берегом озера-заводі й далі до моря він вирив окіп у два ряди з валами, морем пустив усі свої сто п'ятдесят ладь і припинив будь-які дії, вирішивши взяти Красну Заводь голодом.
Борис більше не чекав нагадувань з боку воєводи Богдана та своїх братів. З початку глухої облоги він зібрав усю старшину:
— Йду до стольниці.
Се означало, що він іде до города стольного Великого руського князя, народ же мусить думати, що він — у своїй власній стольниці Новгороді.
Все вже було готове, вночі десять Гойкових ладь несподівано вийшли ровом у море. Їх опосіли сторожові ладді понтійців, і доки під теплим нічним вітром точилася морська січа, одна ладдя, користуючись темрявою й загальним гармидером, вислизнула й пірнула в ніч. За насадами її стояв Борислав, князь турицький.
Коли зійшло сонце, море за кормою було чисте, й се означало, що ніхто в запалі нічної січі не помітив княжої ладді. Через два дні сей стадвадцятивесельний корабель увійшов у гирло Данапра. Було свято Купала, коли сонце підіймається до свого верхнього, найвищого перевалу, й деякі греки, а також севери та руси починають відлічувати Новий рік.
Літо стояло спекотне, навіть серед широкого Данапрового гирла було нічим дихати. Ще спекотніше стало по другому дні, коли ладдя проминула Низове Полісся, й одразу з берега почався степ. На нечастих нивках правого берега ячмені та чорне грецьке просо вже стояли в полукіпках, але пшеницю оратаї ледве тепер починали жати. Та за сорок день, коли проминули Пороги й дісталися города Кийлева, навіть тут, на полуночі, вже віджнивували й пустили в стерні худобу.
Заводь під городом стольним звалася Почайною, й город починавсь одразу, але тут жили тільки люди, Великий же князь руський із болярами сидів на кручах, куди вів зміястий узвіз.
Великий князь Борислав зустрінув турицького князя дуже привітно й на першому ж пирі заходився пояснювати, як дружив колись із його вітцем Буйтуром і навіть погодився бути кумом, коли старому Буйтурові народився ще один син.
— Котрий єси ти в нього? — спитав Великий князь. — Чи не сімнадцятий?
Борис лише плечима зітнув, думаючи, коли ж володар неосяжної землі Руської нарешті поцікавиться метою його приїзду.
— Тобі вже сорокове літо минає?
— Сорок і друге, — відповів Борис.
— Се вже й я сорок друге літо сидю Великим князем?!
Думка сподобалася князям та болярам, і вони почали пригадувати давні труди й давні січі, й так минув увесь пир. Тільки наступного дня Великий князь, як і всі його підручні князі та боляри, вусатий і косатий, спитав:
— По рать споміжну прийшов єси, княже? Не кажеш, але й так видю. До Великого князя волосні князі за сим лише й приходять. Скільки просиш?
Борис почав квапливо доводити, що Мітрідатові не можна потурати, бо коли ступить однією ногою на сей берег, то схоче й другою, тоді ж його вже нічим не спиниш, і він зазіхне й на Данапр, і на Данастр, і на Десну.
Пошкрібши ще не голене сьогодні тріскуче сиве тім'я, Великий князь поправив косу з рудим кінчиком за вухо й спитав те саме:
— Скільки просиш, речу?
— Двадесять тисяч… — несміливо відказав Борис.
— Дві тьми… В Діофанта також дві? Чи більше?..
— Але ж я маю й свою рать. І вона сидить за муром! — злякався великокняжого вагання Борис.
Великий князь почав розтирати вузликуваті пальці, які мусили боліти йому. Він добре знав і задуми Мітрідата, який готувався до ратіння з Римом, і його силу, й ті дві тьми, які допіру назвав Борис, викликали в нього сумнів.
— Того літа він побив тебе тьмою?