Борис кивнув, іще не відчуваючи ходу його думки.
— Тоді дам тобі п'ять тем.
— Не треба стільки! — ще дужче злякався турицький князь і почав доводити, що руські вої легко здолають понтян один супроти одного. П'ятдесят тисяч великокняжої рати в його землі здавалися надто небезпечними, могли би після перемоги не вернути всп'ять, і тоді втрачала глузд і ся його поїздка сюди, й увесь задум.
Але старий Борислав, закивавши голим тім'ям, не розумів або ж не хотів зрозуміти його страхів. Обсядуть і висидять, міркував Борис, коли володар землі Руської повів його до столової світлиці. Й тоді хоч самому за море втікай, хоч бери пернач од Великого князя…
Не зважаючи на свій вік, господар їв багато й раз по раз запивав страву медом. Пригнічений настрій гостя, здавалося, зовсім не обходить його, й се ще дужче непокоїло Бориса. Все знає й усе тямить, вирішив він після страви, коли Великий князь гукнув конюшого, який мав під своєю рукою все його комонне військо.
Сього болярина, теж бритоголового й вусатого, Борис бачив на вчорашньому пиру, та не подумав, що дрібненький, мов жучок, чоловічок є таким високим чинцем у Великого князя. Конюший не говорив, а дзижчав глухо й хрипкувато, й се ще дужче робило його схожим на жучка. Він сказав, настовбурчивши руді вуса:
— П'ять тем!.. Де ж я їх тепер висилю стіки! Хіба що в полюддя…
— У полюддя буде пізно, — завважив старий князь. Він уже встиг поголитися, й тепер підборіддя та тім'я його аж лишали.
Коли ж він обшкрябав щетину? — здивувався Борис, немовби від того залежало багато дечого. Він уже потроху заспокоївся й призвичаїв себе до думки, що вертатиме додому в супроводі п'яти тем руської рати.
Так вони нічого не вирішили, й увечері Великий князь іскликав у себе раду. Ще, може, й розминеться, думав турицький князь, дослухаючись гомону бурхливої суперечки здалеку, бо його не запросили, й він сидів у своєму покої сам.
Уранці Великий князь, нічого не сказавши йому про наслідки вчорашньої ради, ввійшов у ловецькому спорядженні:
— Підеш на лебедя?
Борис погодився, й не тому, що дуже любив ловування, а просто з нудьги. Полювали на озерах супроти Кийлева, де білі птахи, йдучи не знати з яких холодних країв у вирій, сідали перепочити. Борисові не поталанило вбити жодного лебедя, хоча решта князів та боляр вертали домів із двома й трьома кожен. Переправлялися через Данапр усім гуртом на плотах, яких тут було безліч, бо кийляни здавна славилися своїми перевозами-кийлями. Турицький князь виморився й спав, мов убитий, а вранці його знову покликали на пир.
— Ви в тій своїй Турицькій землі забули-сте й дідній покон, — сказав старий князь Борисові, коли той поцікавився, з якої се речі пир у таку ранину. — Переймаєте грецьке… Сьогодні свято — Земля-Мати вродилася. По-нашому — Земля, по-древлянському ж та по-вашому — Лада, жона Соварогова, себто Богова.
Пир тривав недовго: діви-роби внесли й поставили на стіл три цілісіньких, мов живі, навіть у пір'ї, лебеді, й коли старий князь підняв одного за вигнуту білу шию, все вбрання птаха разом знялося, лишилось тільки пахуче рум'яне м'ясо. Тоді відчинилися двері й до світлиці ввійшла стара жона в ошатній, золотом гаптованій вишиванці.
— Позич нам добра, мамо, — сказав князь і вклонився до жони, в якій Борис не зразу впізнав жону Великого князя.
Княгиня величаво й разом з тим лагідно вклонилася всім, урочисто мовлячи:
— Зичу й тобі, княже, й твоїм синам та донькам, і твоїм онукам, і всім за столом, і їхнім родичам, і челяді всій.
По сих словах вона взяла лебедину подобу й поставила в красний кут, у якому, обвішана рушниками, чорніла старовинна дерев'яна подоба Землі-Матері, що дає лад усьому й кожному вдихає життя в душу, а жонам у черево — плід.
Незабаром до світлиці ввійшли княжі родичі та родички, бо се був день, коли сім'я повинна гуртом скуштувати святого хліба.
А тим часом на березі Почайної заводи зібралися всі кийляни. Сього дня відбувався щорічний переділ землі, й кожен чекав ряду витягти жеребок. У березі й поміж юрмища стояли парами воли та коні, запряжені в плуги, а жоноподібні жерці-волфи серед майдану торжища розкладали свої «письма» — вербові гілочки з таємничими знаками-різами, що нагадували Борисові латинський альфавіт.
Коли прийшов Великий князь і всівся на зумисне для нього принесеному стільці, волфи почали волошити, тоненькими голосами бурмочучи закляття. Котромусь із тридцяти трьох волфів мало випасти сьогодні щастя стати царем до наступного дня Матері-Землі, й кожен з них потай шептав одвороти.
Коли вони, порозкладавши свої письма рядком, одійшли до городян, що оточили місце волошіння, найстаріший з-поміж волфів приступив до Великого князя й подав йому низку великих кам'яних намистин із позначками на кожній.
Великий князь, до нагоди вбраний у полотняну вишиванку, як і всі кругом, не довго вагавшись, упіймав одну намистинку з низки, й волфи затамували подих. Він сказав:
— Четати-йму з третьої різи!
— Четай з третьої, — тоненько проспівав геть сивий старійшина волфів, якому за довге життя жодного разу не випало бути царем.
Дехто з у жоночі, до п'ят, сорочки вбраних волфів полегшено зітхнув, пригадавши лад своїх писем, інші ж не наважувалися й ворухнутись, тим часом Великий князь, який, крім волфів, чи не єдиний знав усі різи й умів користуватися таємницею чет, підійшов до помережаних різами писем і заходився складати слова з кожної третьої різи. Та слів не виходило, лише якесь белькотіння, й він четав і четав далі, перечетав усі письма й почав по другому разу, й по третьому, й тільки за четвертим уся юрба раптом ойкнула, бо різи склалися в імено «Д-о-б-р-о-с-л-а-в».
Так звали старійшого в Кийлеві волфа, й усі погляди звернулися до людини, в якої не росли ні вуса, ні борода і якій важке щастя бути царем, сторожем священного золота, випало аж на схилку літ. Доброслав стояв блідий і так само блідо всміхався, коли інші волфи підняли його на руки й понесли до царського столу над кручами, в хором поряд із великокняжим. Торішній цар уже вмирав, йому попереду слалась недовга стежка, бо так було покладено дідівським законом: коли цар після врочистої треби Матері-Землі завтра відміряє сам собі стільки поля, скільки зможе обійти за день од сонця до сонця, волфи піднесуть йому келих зеленого трійла — святих сліз Небесної Праматері, а після того трійла людина живе рік; яка трохи більше, яка трохи менше, загалом же рік, до дня Нової Землі.
Великий князь не пішов за волфами — він своє вже зробив, тепер починалося найголовніше: щорічний перерозподіл землі, на якому він мусив неодмінно бути присутнім і тягти жереб на рівні з усіма, хоча його «міра» була вдесятеро й двадцятеро більша за ратайські.
Коли двоє вирських челядників на чолі з дідом старійшим піднесли йому шаплик, він засилив руку й дістав звідти маленьку вербову паличку, на якій було різами позначено міру, й тільки тепер устав:
— Ходімо, княже? Відтак хай самі, без мене.
Він оддав жереб своєму домажиричеві, ратаї розступилися, дали йому дорогу й знову зімкнулись навколо шаплика, в якому лежало невідоме щастя кожного.
— А золото те й справді є? — спитав Борис, коли вони з Великим князем та його челядниками побрались узвозом до хоромів на горі.
— Хіба не видів єси?
Борис покрутив головою, й старий князь мовив:
— Ходімо зводю.
Бориса по спині дерло морозом, коли вони підходили до хорому Матері-Землі. Десь там, у глибоких порубах, зберігалися святі речі, скинуті колись пращурам з неба кумирами: золотий плуг, золоте ярмо, золота сікира й золотий глек, — усього, що йому треба на сім видимім світі, ратая навчили кумири.
— Й те все — справжнє? — притишеним голосом поспитав Борис, коли вже вилазили з глибоких рублених підвалів.
Великий князь буркнув:
— Питаєш… — І се не було жодною відповіддю. Аж біля свого високого розложистого хорому він сам спитав у Бориса таке, чого той не міг і сподіватися: — А що чинить Сьомак?
Борис од несподіванки спинився:
— Пощо тобі мій брат? Одрізана скиба…
— Твій брат, а мій — таль! — значущо поправив його Великий князь руський. — Невже досі не відав сього єси?