Скіфи йшли й ішли, й коли до них лишилося кроків з двадцять, Архелай звелів Дорілаєві:
— Переганяй усе ліве крило на правий бік!
— Що він робить! — заволав Діофант, коли Дорілай почав оголяти все ліве крило. Се могло скінчитися тим, що скіфи таки оточать їх і зайдуть з тилу. Та коли передні лави супротивників зітнулися, стало ясно, що помилився він, а не молодий полководець.
Опинившись під загрозою обходу, ліве крило скіфів прогнулося й одтяглось назад, і решта їхньої лави теж почала вирівнюватися, й коли вирівнялась, Архелай закричав:
— Ніке!.. Ніке!.. Так було під Екбатаною!..
Мітрідат теж почервонів, геть струсивши з себе рештки вдаваної нудьги. Скіфська лава, довга й гнучка, нестримно поверталася й поверталась тилом до моря. Скіфський цар збагнув свою помилку тільки тоді, як ліве крило його багатотисячної рати креснуло по рові кинутого понтійського стану.
Але вирівнятися він уже не зміг. Цупка, настовбурчена щіттю копій фаланга поволі притискала його до моря. Рукомашна січа гриміла мечами об тисячі мечів, щитів, лат і шоломів, десятки тисяч горлянок розверзлись одна супроти одної, вбиті й поранені падали з обох боків, але скіфам ставало дедалі тісніше, вої з'юрмилися, стиснені ліворуч покинутим уранці ровом, а фаланга, здавалося, не знає зносу, так само струнка, глибока й непохитна. «Двері» сунулися вперед повільно, але таки сунулись, п'ятнадцятиліктеві списи-«цариці» діставали й найдальших у глибині лав.
Скіфи билися так купно, що задні лави вже не могли допомагати переднім ні копієм чи сулицями, ні з луків, ні з порощ, а битися доводилось кожному проти цілої щіті сталевих наконечників, із яких скрапала гаряча смерть. Скіфи вже не змогли випростати свого зібганого крила, й лава їхня покуцішала, потроху дорівнялася в довжину фаланзі супротивника, обидві лави спинилися й так чавили одна одну, не зрушивши з місця до пізніх полуднів. А руки воя не були залізні, й кров у руках теж не ставала водою. Вона гусла від утоми, м'язи клякли й коцюбли, й мечі вже не могли розрубати ні бронзових, ні скоряних лат, лише махали в повітрі й дзенькали дедалі кволіше.
Й тільки списи робили ще своє криваве діло, а списів у понтян стриміло попереду значно більше.
Передні лави скіфів ще сіклися з ворогом далеко від берега, задні ж уже підійшли до краю й почали поволі забрідати в воду, тиснені передніми товаришами. А з моря їх підтримати не могли, бо на холодних свинцевих хвилях гойдалося всього півтора десятка ладь княжича Гойка.
Понтійцям уже ставало теж затісно. Хоч їхні лави рідшали, та й трикутник між морем потроху збігався й звужувавсь, і тоді прислужився Діофант, підказавши Архелаєві перекинути вже праве крило через рів стану. Архелай у запалі січі не зміг оцінити поради, але згодом був змушений дякувати старому стратеґові. Задні скіфи, що не брали безпосередньої участі в січі, опинившись по коліна в холодній воді, зачали просочуватися понад берегом та заднім ровом у бік города. Й тут на них ударив своїми таґмами Дорілай. Се вирішило долю січі. Виявившись оточеними з трьох боків, скіфи почали хто мокрою смужкою піску під стрілами супротивника, хто вбрід чи й плавом одступати, й Архелай з Діофантом уже в згуслих сутінках переслідували їх до самої брами Калос-Лімена, й тільки тут припинили бій.
А вранці скіфський цар, устигши сховати за мурами всього зо дві тисячі ратників, прислав до Діофанта слів і талів. Решта рати, руси-роксолани, яким пощастило видертись із несподіваної пастки, зайняла своїх коней і зникла.
Розділ 25
Цілу осінь Перісад вилежав у краваті, й усі думали, що цар, так і не давши ради державі, оддасться в руки провідникові душ Гермесові. Та коли надійшла чутка, що Діофант після блискучої перемоги під мурами Калос-Лімена, чи Красної Заводі, як називали її своєю мовою скіфи, вийняв і скіфську наймогутнішу твердь — город ратників Хови, тобто Хавей, а свою столицю скіфи й самі спалили, — цар Перісад мов воскреснув для нового життя.
Йшов сьомий, найхолодніший місяць року, гамеліон, купці та люди ще їздили на той, азійський берег протоки по кризі кіньми й волами, але вдень сонечко вже пригрівало, віщуючи весну. На декади гамеліона всі елліни справляють весілля, й Перісад, який заручив свою донку з деспотом Савмаком ще два роки тому, а тоді й забув про се, раптом звелів оголосити в усіх містах і селах свого царства, що на декади весільного місяця віддає заміж єдину доньку й спадкоємицю.
Уже з нуменія — першого дня місяця гамеліона — в Пантікапеї творилося невірогідне. Весілля готували кілька сот родин, аґора з досвіта нагадувала потурбований вулик, із якого збирався вилітати рій, але він не тільки вилітав, а й забирав із собою те, що можна було забрати. Рундуки та ятки потрапляли в облогу, бо кожна господиня, яка лаштувалась оддати доньку в чужий дім чи привести в свій дім невістку, намагалась не осоромити ні себе, ні свого чада. Весілля вимагало десятків амфор вина, тутешнього й заморського, міхів пшенишного борошна, й круп, і сиру, й часнику та меду, без яких не зробиш головного ласоща — міттлотоса. Батьки та матері закуповували родзинки й сушені яблука, в'ялені в меду груші, сливи та персики, хурму, фініки, інжир та смаженого огіркового насіння.
Раніше сього добра бувало на аґорі купами. Торгівці ретельно готувалися до весільного місяця гамеліона ще з осени й літа, а потім, узимку, до схід сонця, коли город спав, звозили товар возами. Тепер же товару в ятках і рундуках було зовсім обмаль, і хоча ціни зросли втричі й вп'ятеро проти минулих років, але народ рвав усе з рук, бо торгівля в Пантікапеї занепала, се так, і міді та срібла стало нізвідки брати, се теж так, але весілля в усі часи лишалися весіллями, й кожен пнувсь із власної шкури, аби не потьмарити радости ні собі, ні своїм дітям, які так швидко повиростали.
До того ж сьогорічний день весіль мав бути особливим і запам'ятатися городянам на все життя. Коли через багато літ жони зберуться чи на Діонісіях, чи на «котлах» у третій день Антестерій, вони згадуватимуть день свого весілля, й особливою пошаною користуватимуться ті жони, які виходили заміж на декади, разом із царівною Веронікою.
Й найбільше за всіх пантікапейців були вдячні цареві лихварі-трапедзити, купці та перекупники, флейтисти, шевці й власники золотарських ерґастеріїв, і перетоптана вщерть аґора клекотала пристрастями від світанку до пізніх полуднів. Роби-азійці носили важкі міхи й амфори на головах, підмостивши на маківку вовняний бублик, а хто не мав роба, той тяг придбане на власній спині, пріючи й на ходу підраховуючи, скільки драхм лишилося вдома й скільки він переплатив за свою покупку проти хоча б позаминулого року.
Усі хвіртки Пантікапея, за якими жили наречені, рясніли жінками та ґірляндами з колосся торішніх ужинок, соснових гілочок, барвінку й дафінового листя — лавра. Та найбільше вражав Акрополь. Величезна зелена ґірлянда, де-не-де поцяткована яскравими квітами з ясно забарвленої соснової стружки, провисала над Царським пілоном двома розкішними кінцями. Вінки висіли на всій вулиці, що вела від брами Царського пілону до Царського клімаксу, навіть на шиях чотирьох ґрифонів, з нагоди царського весілля вимитих лугом і до блиску натертих сукниною. Вінки з барвінку й калини яскріли на шиях подоб Перісада Безсмертного й усіх решти царів Спартокідів, які володіли колись Боспорською державою. А сам царський хором був прикрашений двома гірляндами: одна тяглася попід фронтоном, друга ж провисала з кожної колони довжелезного перістилю. В глибині над дверима головного входу зеленіла третя, в якій поблискували золоті кульки та золоті лідійські статери з ликами давніх царів. Обабіч стояло два високих необмолочених снопи — житній і пшеничний, а між ними збігав сходами вгору, в ґінекей, довгий червоний килим, поки що накритий зверху рогожами: на декади, в день весілля, рогожі познімають і ним в обійми свого чоловіка зійде царівна, яку евпатриди, ставши обабіч під парапетами внутрішнього клімаксу, обсипатимуть зерном і золотими та срібними номисмами.