Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.
— Скажи ти, — звернувся цар до нього.
Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.
— Хай Платон скаже про своїх робів, — ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок — павутинкою. — Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?
Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:
— Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей — не Феодосія.
— Таке! — сплеснув пухкими долоньками євнух. — А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?
— Не згадають. — Платон ледве стримувався проти євнухових кпин. — Не згадають, бо вони вже не роби, та й Перісад не басилевс, маємо собі свого басилевса.
Схитрував, майнуло Савмакові, й перед очима виринула Платонова постать того дня, коли той сидів так само ногами навхрест у переходах амфілад під час невільничого заколоту три роки тому. Тоді роб не наважився піти далі сіней, і се було дуже схоже на день сущий. У мені теж є щось робське, криво посміхнувся Савмак, згадавши, що теж уперше переступив сьогодні поріг тронного екуса. — Не привчені смо ми до волости, подумав він, звикли, щоб нас поганяли інші, в тому всі причини й притичини…
Він раптом усвідомив, що мислить не по-грецькому, й се болісно відгукнулось у його серці. Виходило, мовби «ми» — се й він, і От, і всі решта, кого греки називали «скіфами». Він знову підохотив радців говорити, та думка вже не пускала його, й серце так само млоїлось, аж поки ввійшов ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат.
Савмак запросив на раду й сього нащадка общинних жупанів і дивувався, чому той не приходить.
Каллістрат-Добривой збентеживсь од загальної уваги й довго не міг умоститись, та ся його бентега додала впевнености Савмакові.
— Що мислиш про Діофанта, Каллістрате? — спитав він, і той ще дужче розгубився.
— Про Діофанта чи… про його царя?
— Се не важить. — Савмак розповів йому все, що було відомо про наближення понтійської рати, та Каллістрат-Добривой одразу перевів на себе:
— Тут увесь мій полк, басилевсе. В Ґорґіппії лишилася жменька — ледве стачає відчиняти й зачиняти на ніч брами пілонів.
Савмак вислухав його речіння з подивом — мав надію, що Добривой-Каллістрат чимось утішить його, хоча згодом, подумавши, прийшов до висновку, що надто мало знає сього приємного для себе чоловіка й однокревця. Й тут увагу його привернув Дамон. Чинець покійного царя мовби прокинувсь і наставив око на ґорґіппійського вельможа, й дивився доти, поки той удруге зчервонів.
Йому навіть байдуже, що я про нього подумаю, сказав собі цар, йому стало враз незручно сидіти на старовинному троні Спартокідів, спинка почала муляти, підлокітники — теж, але він не зводив погляду з Дамона. Й сей його раптовий прихід на раду, й ще менш сподіване зацікавлення по-суті ж дрібними словами ґорґіппійського посадника, й навіть запізнення Каллістрата-Добривоя, що вже й геть не тулилося сюди, переплелись у суцільний клубок, який Савмак вирішив згодом неодмінно розплутати. Великий колісничий От, його давній друг і приятель, теж виринув із задуми, й се взайве переконало Савмака, що Дамон прийшов сьогодні не просто так.
Скарбник царської скітниці Евтихій заходився переконувати всіх, що евпатридів, власників суден, земель та ерґастеріїв треба негайно обкласти форосом — коли завтра підійде Діофант, буде вже пізно. Се вони вирішили з Отом, щоб говорив першим Евтихій, купець, евпатрид і родич покійного царя, вирішив Савмак і вдячно глянув на своїх щирих друзів. Коли б узявся про форос говорити Платон, решта б обурилась і почала товкти його носом у невдалі події під мурами й за мурами Феодосії. Тепер же Гіпподам тільки сухо викашлявсь, Тімокреон кивнув головою на знак згоди, Дамон перестав дивитися на Каллістрата чи вдавати заснулого, й лише євнух неспокійно переливався то на ліву, то на праву руку, проте й він нічого не сказав, і се означало, що Евтихієві з Отом пощастило домогтись обкладання евпатридів податком-форосом.
Савмак устав, і всі повставали. Далі говорити не мало товку, й він рушив з Отом оглянути щойно злагоджені таґми новобранців. Дамон викликався йти з ними, й Савмак жартівливо ляснув його по гладкому, проте ще дужому плечі:
— Археанактіди вирішили полюбити царя-скіфа?
— Мої предки ніколи не були царями, — похмуро відповів старий евпатрид. — А в Пантікапеї живуть не самі лиш Археанактіди й Спартокіди, царю.
— Я кажу про твою жону… — Савмак уже не знав, як виборсатися з невдалого жарту, бо Дамон, крім усього, ненавидів брата своєї жони — Архелая й злився кожному натякові на родицтво з ним, хоч інколи вони й діяли в одну руку — коли того вимагали спільні справи. Пошкодувавши, що не зміг скористатись із сього раніше, Савмак примирливо сказав: — Твоя правда, Дамоне, в Пантікапеї живе багато чесних людей.
Таґми новобранців, збиті переважно з одпущеників та робів, мало порадували Савмака. Хоч в очах воїв світилася рішучість до боротьби, та не в кожного при боці був меч, а при нозі — спис або сулиця. Савмак прислухався. З ближніх і дальніх вулиць старого акрополя лунав дзенькіт: ковалі працювали з ранку до ночі, але для такого часу їх було мало, й мечів та наконечників мусило бракувати й надалі.
— А що чинить Будимир? — спитав він Ота. Великий колісничий потеплів очима — йому теж подобався старий золотар Будимир-Тарас.
— Кує мечі, княже.
Дамон неприязно дослухався до «скіфської» мови, яку ненавидів ще дужче за свого шуряка Архелая, та Савмак лише зиркнув на нього й пішов у той бік города, де стояв ерґастерій золотаря.
Робітню Будимира-Тараса тепер було важко впізнати. На столах і полицях лежав товстий шар сажі та вугільного попелу, в горнилі під причілком стриміло кінцями два мечі, закіптюжений наймит мірно тяг важіль обома руками, й міх натужно сапав, підкидаючи вгору дрібне дубове вугілля. Двоє інших ковалів одтягали лезо меча малими молотками, се була робота найвідповідальніша, й Будимир-Тарас теж бігав навколо них і вряди-годи покрикував:
— Куди тягнеш на себе? Геть бий, геть! Тоді жила в криці міцніша!
Меч холов дуже швидко, вже зовсім витончений, Тарас-Будимир перебрав його кліщами й підніс до басилевса, ледве тепер помітивши його:
— Видиш?
— Видю.
— Що видиш?
— Мережку! — сказав Савмак.
— Нич не видиш. Мережка є в кожної доброї криці. А яким вона світить?
Савмак придивився ліпше й невпевнено промимрив:
— Синім хіба…
— Синім та не вельми. Немає тепер синіх криць. Коли-м я був молодим, були в нас криці справді сині. А ще були й инчі: їх умів лише коваль Гудим викричувати…
— Які ж то були криці, діду?
— Зелені. Ти-с молодий і не відаєш. Руські криці, сині й зелені. Синя брала дикий камінь, а зелена брала синю. Ото так! Сі криці тепер і на Русі почали забувати, а в Греках, та Персах, та тому нужденному Римі їх і споконвіку не знано. За сей ось меч дають робу, ба ще й підтоптану, за синій же руський меч давали чотирьох роб, а за зелений — десятьох, авжеж! Суща правда! — вигукнув золотар, уздрівши в царевих очах невіру. — Для воя чільне — його меч, авжеж. За нього він усе віддасть, аби що мав, правду мовлю!
Савмак узявся роздивлятись Будимирові мечі, готові й ще не зовсім, які лежали на столі й на полицях, От пробував їх вістрям свого довгого ножа, тоді десь вийшов, а цар спитав у Будимира: