А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу».
«Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною - бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!»
«Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною».
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
XII
І не міг царевич знести
Тяжкої недолі,
І задумав її взяти
Замуж поневолі.
І впівночі, як царівна
Мала спочивати,
Став мисливий на всі степи
Сіті розкидати.
І розкинув на всі степи,
Поля і могилу,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу,
Тілько вийшов на могилу -
Мила пробудилась
І сердитими очима
Вколо обдивилась.
Всюди сітка на стенові,
Край могили люди.
«Скажи, брате,- запитала;-
Що то з того буде?»
«А що ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волі чи неволі,
А була жоною».
«Не буде сестра жоною»,-
Відповіла мила;
І на ступінь відступилась
Істріпнула крила.
І, як порох, пішо й конно
Козаки спадають
І зганяють вражу силу,
Сіті обривають.
І урвала їден волос,
Ставить отамана,
І отаман в чисте поле
Запрошае пана.
І на степу межи житом,
Києм і могилой
Ізійшовся пан мисливий
З отаманськой силой.
І зійшлися, б'ються, тнуться
І кінця не мають,
Їдні сили полягають,
Другі виступають.
І в мисливця нова сила
З вуха виступає,
В злотокрилої царівни
Із крил вилітає.
І зійшлися, б'ються, тнуться,
Тілько й миру мають,
Як землею сировою
Трупи закривають.
І так бились літо й зиму;
Аж перед святою
Дождалася злотокрила
На часок покою.
І в столицю полинула
І там сповідалась
І днів кілька із столиці
В степи не верталась.
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА
І
Безворотно дев'ять років
В вічность улетіло,
Як на степу опочило
Соловея тіло.
Улетіло дев'ять років,
Ще їден кінчався,
А причепа з того часу
Ще й не сповідався.
І от саме на Великдень
Слуги підступають,
Будять сонного причепу
Да і промовляють:
«На добридень, ясний царю,
Святом веселися,
Їдь у старую столицю
Та запричастися».
Встав причепа, довго думав,
Думав, що робити,
Наостанок сказав слугам
Коні заложити.
Заложили слуги коні,
Він умився, вбрався,
Взяв барилко й фаріаком
На степи погнався.
Приїжджає у столицю
І у церкву входить,
А у церкві «херувими»
Старий дяк виводить.
І врата святі одкриті,
Свята чаша сяє,
І отець крижує руки,
Духа призиває.
І кадильниця святая
В олтарі кадиться,
І, як в небі білі хмарки,
Фіміам клубиться.
І в тих хмарках, ніби в небі
Душі умерлії,
Бликають перед вратами
Свічі восковії.
А у церкві на колінах
Стоїть злотокрила
І, як ангел перед богом,
Голову схилила.
І причепа мимоволі
Серцем сокрушився,
Уклякнув і нахилився,
Господу молився.
Щиро господу молився,
Щиро сповідався,
А потому враз з царівной
І запричащався.
І по всьому піп виходить,
Проскури підносить
І царевича й царівну
На свячене просить.
II
Піп, причепа і царівна
За столом сиділи,
Як звичайне на Великдень,
Спершу яйця їли,
Потім паску, і ковбаси,
І усе свячене,
Наостаток надпочали
Порося печене.
І отець святий говорить:
«Варто би полити,
Но, бог свідок, нігде було
Крапельки купити».