І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:
«Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться».
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.
III
Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.
А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.
Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.
За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.
У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
«Тут правда царьова»,
І цар нею вино тягне,
Відром - сенатори,
Піввідерком - їднорали,
Оком - асесори.
Пани пили із півока,
З кварти - осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.
Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.
Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
«Розсуди нас! - говорили
П'яному царьові, -
Розсуди по правді божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.
І першая із тих річів -
Канчукова кримка,
І та кримка не простая -
Кримка-невидимка.
Друга річ - нагай ремінний,
Тільки-но сказати:
«Погуляй на кім, нагаю!»
То й зачне гуляти.
А з казана, щоби їли
Всі на світі люди -
Скілько страви ізварити,
Стілько в нім і буде.
Отаке-то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті речі між собою
Поділити маєм.
Чи три річі взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи каждому їдну взяти?
І котру якому?»
IV
«Не журіться, царські діти,
Діти Канчукові:
Передайте ви ті річі
Нашому царьові.
Цар розсудить, кому взяти!» -
Слуги враз сказали.
І царевичі причепі
Свої річі здали.
А причепа тії річі
На столі складає
І встає із свого трону.
Стиха промовляє:
«Свідок бог, суджу я правду,
І всі добрі люди:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде».
І в минуті двоє старших
Раптом ізчепились.
Ізчепились і до крові,
Як ті півні, бились.
А молодший лиш на кримку
Скоса поглядає...
Ніби місце дає браттям,
К столу підступає.
Вже і тому, і другому
Боки посиніли,
Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.
А все вони таки б'ються,
Мцром не миряться;
Наостаток враз без сили
Покотом валяться.
Плещуть свідки у долоні,
Ті цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку протягає.
Хвать за кримку! Да на себе!
Давай утікати!
Сенаторам через плечі,
Людям через п'яти!
«Ловіть його, бісурмана!» -
Усі закричали.
А він уже за порогом,
Поминай як звали!
«Ну, пустили того біса,
Хоть тих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!»
І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.
А мізинець-невидимець
З страху чи із горя
Десь погнався через степи
До самого моря.
V
На полудень від заходу
Пишна, як дівчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.
У головах терен в'ється,
Шию обвиває
І квітками й ягідками
Голову вбирає.
Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долині
Стоять сиві гори.
Стоять гори при долині,
Ніби батько й мати.
І вартують, доки буде
їх дитина спати.
І вартують з-перед віку
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.
І на ноги спаде слізка -
І, як невидимка,
Закриває її чари
Встидливая димка.
І та димка зеленіє,
Вабить і лякає,
Вбитому життя дарує
І сама вбиває.
І на стан сльоза упаде -
Кругом обіллється,
Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеться.
Завинеться і дівочі
Чари замикає,
І два кінці, як дві бинди,
В море опускає.
І на груди сльоза впаде,
І до серця ллється,
Доки в серці у гарячім
З вогнем не зійдеться.