«Не боїться Москва турка,-
Хтось говорить знова,-
Коли турок хоче битись,
То Москва готова».
А пастух пождав минуту
Та як стане грати!
Давай усе неживеє,
Як живе, скакати.
Скачуть відра із водою,
Кадка з буряками,
Скачуть лавки і полиці,
Мисник із ложками.
Скаче в сінях стара ступа,
Як жива неначе.
І нагорі підійнявся
Солом'яник, скаче.
Верещить піп, репетує,
Кричить молодиця,
Солом'яник скаче-скаче
І згори валиться.
І довго піп джмелів слухав,
Не міг з місця встати.
«Ото було вам, панотче,
Дудки не бажати».
А пастух пішов в обору,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.
Гусака лиш забув взяти
У отця святого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.
XII
Чи подужав піп за морем,
Пастух не питався;
Найшов церкву за горами
І до тої вдався.
Там і сповідь проказали,
І запричастили,
І без плати на Великдень
Паски освятили.
Забув пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що день божий з його стада
Все щось пропадає.
А то качка десь пропаде,
А то і овечка,
А то гуски не долічить,
А то і бичечка.
Різно бідний пастух думав.
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.
Напослідок - що робити!
Пастух засідає.
Коли гляне, поміж терен
Німець пролізає.
Пролізає... Ще нічого:
Може, і не красти,
Може, в гості йшов, сердешний,
Та не міг попасти.
От пастух і виглядає,
Що то буде з того.
Німець виліз, кругом глянув...
Ні, нема нікого.
А тут саме коло терну
Череда стояла.
Він живенько за ягнятко -
Та у терен драла!..
«Почекай же, бісів німче!» -
Пастух розважає.
Взяв сопілку, засів знову,
Німця виглядає.
Тілько німець заліз в терен -
Дудка як заграє!
Німець скаче, німець плаче -
Не рад, та гуляє!
І обдерлась сурдутина,
Стало тіло голе;
Німець плаче, німець скаче,
А тернина коле.
І пограла ще сопілка,
И перестала грати,
Ледве живий вийшов німець
І став промовляти:
«Нех же ему маць мордує
З такем дудкем его!
Троха-троха не змордовал
Немца убогего!»
Аж відтоді на долині
Жив пастух щасливо;
його щастя, його долі
Ніщо не мутило.
ЧАСТЬ ТРЕТЯ
I
Що ж царівна злотокрила
На степу гадає?
Чи по неньці-голубоньці
Сльози проливає?
Чи літає в степу, грає?
Чи хазяйством рядить?
Чи затялась із сусідом
І війну провадить?
Чи й її «ламане штуки»
Німці приставляють?
Чи і в неї десятини
Люди вимагають?
Проливала вона сльози
По неньці-цариці,
Та що ж мертвому поможуть
Наші жалібниці?
Проливала вона сльози
У мертвого тіла,
Поховала, й перестала,
І повеселіла.
І жиє собі на полі
Молода царівна,
Куди гляне не погляне -
Земля рівна-рівна!..
Її шати - пишні крила,
Ліжко - пух-травиця,
Дах палацу - синє небо,
А стіни - границя.
В її крилах, злотих крилах,
Слуги й оборона,
Її сила, її слава,
Доля і корона.
І не знає вона смутку;
Не відає горя,
Встане рано, пролетиться
До синього моря.
Умиється, як лебідка,-
І в стару столицю!
І молиться там за себе,
Царя і царицю.
І лроскури лиш дождеться -
На степ відлітає
І о світі, і о людях
Думоньку гадає.
І щасливо упливали
Дні її за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазурами.
То не німці гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.
То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна злотокрила
Ледве не залилась.
II
Раз десятий чи двадцятий
Пташка злотокрила
В синє море купатися
Через небо плила.
І тоненькеє повітря
Крила розсікали,
І на крилах лучі сонця;
Як діамант, грали.
І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.
І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать, собою, як у люстрі,
Пишна, любувалась.
І махнула криленьками,
І на воду сіла,
І облилась вода чиста
Кругом її тіла.