— Це правда, — відповів вуйко сумовито. — Вона подобається більше старшим. Мені вже кілька разів прийшлося від старших почути: «У вас дуже інтересна сестрінниця!»
— Видиш? В ній єсть щось, що відпихає молодіж. Дивись, як наша Леночка розмовляє з молодіжжю, як її хлопці роєм обступають; а дивись на неї. Ах, мене не раз аж розпука обгортає, що вона зветься моєю своячкою. Оногди[2] я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнішою, привітнішою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та із спущеними віями. «Відстрашуєш (кажу їй) і найглупішого дансера[3] від себе! А вона, Мілечку, — матінко божа! — витріщила тоті свої очиська на мене, кров бухнула їй в лице. з лютості, розуміється. устами лише так по-своєму згірдливо рушила й не відповіла ані одним словечком! У вікно на вулицю то вміє й годинами дивитися або романи й інші безбожні дурниці читати. Недавно знов найшла я книжку під її подушкою в постелі. Ну! почула вона вже своє! Тобі, Мілечку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі ніколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовік-віки!
— Годі, душко, годі, чого іритуватися? — втихомирював вуйко спокійно, як це було в нього в звичаю. — Я їй в день ангела не хотів нічого відмовити, так як і своїм дітям; а вона й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла «читати».
— Коли має вільну хвилю, то най гаптує або шиє. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собі вигідно, дивися перед себе і вважай, щоби замість одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, боже, з тої дівчини не вийде ніколи щось порядне, хоч би я й не знати скільки неустанної праці й науки завдавала собі з нею!
— Ну, ну, нехай уже. не велике діло! Вона сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя. Я. видиш. я її. люблю, Павлинко. Мені здається, що вона добра дитина. Впрочім. все ж таки вона донька моєї одніської сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дівча.
— Аякже, дівча, — гомоніла тітка, — а то камінь дома. Коби хоч що то, кажу, були їй родичі лишили, а то нічого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кождий крейцар, що заробили, проїдали!
— Та де проїдали, Павлинко! Парохія[4] була худа. А по тому він. обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось їй опісля. Бог його знає, що задумував він з ними між мужиками на селі! Щось то він був мені раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмів, бідака, нічого скласти. Смерть так і захопила обох і на тім скінчилося. Замовкли.
— Павлинко!
— Що, Мілечку?
— Не буде там уже далі кава готова? Я щось наче голод чую. Легуміни[5] не ситять мене ніколи!.
— Я досить чула.
На лиці мені наче мороз уклався, і я його в долоні втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст.
І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс.
Пощо писати, що в моїм серці діялося?
— Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в розпуці раз по раз. — Бабуню, бабуню. я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя!. — І ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнімаючи їх, ніби бабуню.
Округ мене шелестіли, шамрали смереки. тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!.
Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати! — Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! — виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю. — Бабусенько моя золота!.
Але то все минулося, і я стала «спокійна». Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилині, читаю ночами. Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тітка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко. о, він добрий, але чому він криється із своєю «любов'ю до мене». Чи мене не вільно любити?