Ольга Кобилянська
Царівна (збірник)
Жінка з країни меланхолії
Наприкінці XIX – на початку XX століття в українську літературу приходить нове покоління митців, серед яких визначну роль відіграють жінки-письменниці – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Наталя Романович-Ткаченко, Катря Гриневичева, Дніпрова Чайка, Христина Алчевська. Може, найколоритнішою серед них була буковинка Ольга Кобилянська. Леся Українка виділила літературу Буковини як одну з тих гілок, яка має неповторний романтичний колорит, відзначається сильним індивідуалістичним пафосом, залюбленістю у дику і свавільну гірську природу, з одного боку, і прагненням гармонізувати чуття і розум, красу і етику, буденність і прийдешність, з другого боку. Усі ці ідеї відбила Ольга Кобилянська, близька товаришка Лесі Українки, письменниця, яка виховувалася на двох культурах – українській і німецькій і яка внаслідок своєї відкритості до «іншого» світу внесла в українську літературу чимало нових тем, ідей та образів, за що здобула собі визнання «чужинки» в українській літературі і була названа «першою ластівкою» українськими модерністами.
Ольга Кобилянська була типовою європейською письменницею, якщо розуміти під типовістю – закоріненість у західну культурну традицію, а під європейськістю – причетність до основних ідей європейської цивілізації. Такі основні моделі західної культури, як індивідуалізм, натурфілософію, міфологізм, ідею свободи волі, фемінізм, вона не лише перейняла від німецької культури, але й оригінально трансформувала, поєднавши з українською проблематикою, а ще – надала їй особливого буковинського колориту.
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині в родині дрібного урядника-службовця. До 28 років життя її було пов'язане з невеликими містечками – Сучавою, Кімполунгом, селом Димкою, і це життя вона назве «життям без подій». Провінційне життя малих містечок, з одного боку, і прекрасні й дикі карпатські гори, серед яких виростала, з другого, визначили характер світовідчування письменниці, вплинули на коло лектури, сформували інтенсивність внутрішнього життя і задали певний меланхолійний характер її творчості, властивий стану маргінальності, відособленості від великих культурних центрів. Протиставлення долин і верхів, маленького містечка і великого міста, природи і культури визначать зміст улюблених колізій у її творчості. Героїня її психологічного роману «Царівна» буде не раз нарікати на життя у «малому містечку»: «Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!» – говоритиме її героїня Наталка Верковичівна.
Однак життя у малому містечку мало свій колорит і свою культурну ауру. Культурне і духовне життя маломістечкової інтелігентної родини, у колі батька, матері, братів, сестри відіграло велику роль у становленні характеру Ольги Кобилянської, а також визначило повною мірою тематику і образність її творів. Попри монотонність тодішнього неголосного життя інтелігенції в малому містечку, існувала в ньому своєрідна домашня культура – тут родинна духовна атмосфера була перейнята читанням, малюванням, розмовами, мріями. Духовне життя в родині Кобилянських, як свідчать архівні документи, було досить інтенсивним: діти і батьки писали, присвячуючи одне одному вірші, записували пісні, музикували і співали, а також вели щоденники. Один з братів Ольги – Юліан – пізніше стане викладачем гімназії й укладачем українсько-німецько-латинського словника, інший брат – Степан – буде військовим, навчатиметься у Віденській художній академії і стане відомим як талановитий живописець. Сестра Євгенія мала чудовий голос і заповідалася стати співачкою.
Важливими для формування поглядів і смаків письменниці, окрім сім'ї, були також багатокультурність і багатомовність буковинського краю, де поруч мешкали українці, євреї, поляки, румуни, цигани, німці. Ця багатокультурність проходила навіть через сім'ю – у родині Кобилянської мати походила із спольщеного німецького роду, а вдома говорилося українською, німецькою, польською мовами. Як пізніше скаже Кобилянська, «все було, мов павутиною, обсноване Німеччиною (так Кобилянська називає німецьку мову. – Т. Г.) котра, сказавши правду, не була нам несимпатична». Саме по-німецьки почала писати Кобилянська свої перші твори («Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», «Воля чи доля», «Вона вийшла заміж»), згодом, перейшовши на українську, вона часто писала двома мовами.
Писати по-українськи Кобилянська стала під впливом своєї товаришки – Софії Окуневської, яка, зізнавалася письменниця, переконала її, що «мені треба писати не по-німецьки, а для свойого народу – по-українськи». Вибір мови, так само як і національна самосвідомість, взагалі дістають виразну фемінну атрибутику у Кобилянської. «"Німеччині", і несказанній доброті, і розумові своєї дорогої, незабутньої матері (спольщеної німкені) завдячую я, що єсьм тим, чим єсьм, – зізнавалася в автобіографічному листі Кобилянська, – а Софії Окуневській, теперішній лікарці і товаришці моїй, як і Наталі Кобринській, – що вийшла з мене українська патріотка». Так, письменство символічно пов'язується у неї з материнським образом, а сама «українськість» дістає виразну фемінну символіку: до українства її прилучили товаришки-жінки.