– Та де проїдали, Павлинко! Парохія була худа. А потому він… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось їй опісля. Бог його знає, що задумував він з ними між мужиками на селі! Щось-то він був мені раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмів, бідака, нічого скласти. Смерть так і захопила обох, і на тім скінчилося.
Замовкли.
– Павлинко!
– Що, Мілечку?
– Не буде там уже далі кава готова? Я щось наче голод чую. Легуміни[5] не ситять мене ніколи!..
– Я досить чула.
На лиці мені наче мороз уклався, і я його в долоні втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст…
І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс.
Пощо писати, що в моїм серці діялося?
– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуці раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя!.. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнімаючи їх, ніби бабуню…
Округ мене шелестіли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.
– З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..
Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!
– Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, і я стала «спокійна».
Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожній вільній хвилині, читаю ночами… Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожне слівце, що тітка промовить до мене, звучить болюче в моїй душі. А вуйко… о, він добрий, але чому він криється із своєю любов'ю до мене? Чи мене не вільно любити?
Завтра кінчу двадцятий рік.
Як скоро минули літа, не лишаючи по собі ніякого сліду! Справді, безслідно, одностайно, як і всі дні та години, прожиті в пильнім безділлі. В мене лише виробилася сильна свідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любові мати милосердя! Без любові! Це те грізне слово, що лишило майже криваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї дорогої бабуні, не любив мене ніхто на світі!
Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цілою душею, так як тепер потопаю в кожній дрібній роботі цілою душею… Ах! Я хотіла би чогось!
Та ба!
Чотири стіни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї рідні, бездушна одностайність, що пригнітає душу, вузькоглядність, самолюбство – оце світ, в котрім я засуджена жити!
Але смерті я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?
Боже мій! Чому не змилосердиться щось або хтось наді мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того! її зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…
Колись-то вечором відбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завід вибрати собі на ціле життя.
– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Візьму навіть ті самі предмети: географію й історію. Чоловік має собі добрий дохід, не залежний від нікого; неділя, свято вільні, до того вакації, а «перша»[6], – сміявся хитро, – має також свої добрі сторони, коли який багатий татуньо хоче її бачити в свідоцтві свого синка.
– Ти можеш собі, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хінськи![7] – обізвався Муньо, старший, – а я рішився піти на медицину, і на тім кінець!
– На медицину? Ні, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично. – Медицина – задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.
– А Наталка, татку? І Наталка ще є! – вмішалася нараз мала семилітня Катя, що сиділа десь в кутику й прислухувалась з поважною міною розмові.
Мені уступила вся кров з лиця. Оці дитячі уста завдали несвідомо несказанні муки моєму серцю, котрим годі було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом і шила пильно.