Старий зареготався.
– Кажеш – любить тебе? – спитав.
Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. – О, любить, татку добрий, любить! – впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. – Мене одну любить, мене одну на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки сніг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! – крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.
Дід підвів її.
– Не будеш, Туркине! – кликнув твердо. – В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них іду. Встань, спам’ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха – інакше побачиш!.. – І з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п’ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.
– Іди ти!! – крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. – Ти! – із тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. – Іди – ти!! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! – крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і – розреготалася. – Грицю, я тут!
В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрозив вдруге п’ястуком і бичем.
– Гай, гай! – крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. – От що, чарівниця-відьма, – додав, – сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.
– Неправда, він мене любить! – кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.
– Тільки й твого! – кликнув на те дід і заллявся при тих словах гірким поганим сміхом. – Тільки й твого. Так, як його батько любив колись його матір, – додав з неописаною ненавистю. – Тільки й твого!
Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.
– Іди ти! – крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. – Іди! – повторила, – кинься там – і більше не вертай!
Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотів її вдарити.
Але її вже не було – зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зачув він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх…
Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.
– Мамо! – скричала погаслим чужим голосом. – Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! – кличе, не даючи матері опам’ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. – Мамо! він двох нараз любив, слухайте, мамо!!
Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.
– Що за Гриць? – пішло глухе питання.
– Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такий! В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Гриць, мамо! – і розреготалася.
Стара підвелась важко.
– Так? – спитала, а потім додала: – Тобі він казав цвіту папороті шукати? – І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз в житті.
– Мамо!! – пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. – Мамо!
– Ти одна в мене була, – відповіла мати. – Одна на всім світі…
– Мамо!!
Дубиха не відповіла більше…
Тетяна впала на коліна перед нею… сповідалася…
Годину пізніше Тетяна знов у лісі.
Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро!! – товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. – Мавро!!» Аж і опинилася.
Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.
– Доньцю, – каже, – доньцю, яка в вас пригода?
– Мавро! – лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.
В очах старої щось лиховісно блисло.
– Він? – спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.