– Бере другу. Зрадив мене! – вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.
– Бачиш? А ти гадала, донько, – обізвалася Мавра, – що він буде тебе завше любити?
– О Мавро! – визойкнула Тетяна. – Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер…
Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини.
– Та-ак? – цідить злобно. – Голубив, цілував?
– Голубив, цілував… ще останній раз з коня, по тучі… о… так щиро…
– По тучі? – дивується стара. – То він? – І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: – Боже, Боже!! – а потім, спам’ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: – То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
– О, о, о! Мавро! – простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: – Я збожеволію!
– Ні, доньцю, не збожеволієш, – успокоювала Мавра, – і я не збожеволіла. Ади, – тягнула спокійно, – як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! – аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. – Не здурієш.
– А я збожеволію, Мавро, – впевняла глухо Тетяна. – Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?
Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:
– Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?
– Старий якийсь циган, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, – і тут розповіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.
– А він звідки знав? – спитала незвичайно зацікавлена Мавра.
– Грицева молода сама переказувала оце ним до мене.
Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
– Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати – а де мати проклене, там нема щастя.
Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
– Я попробую ще його назад навернути, – обізвалася по новій задумі Мавра успокоюючим голосом.
На ті слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.
– Щоб ти не посміла! – кликнула і, випрямившись в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. – Я не одурила, – говорила погаслим голосом, – двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, – говорила з побілілими устами далі, – його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш!
– То й маєш за свою вірність, – боронилась уражено Мавра роздразненим голосом.
– Маю, – відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.
– Він одружиться, буде ґазда на все село – а ти?
Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз більше блідла.
– Він одружиться, буде ґазда на все село – а ти? – повторила Мавра все ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі!!! Як вона дивилася… дивлячись, благала, молила, відтак відповіла:
– Буду Тетяною – чим мала б бути? – із тим, як камінь, умовкла.
Мавра не зрозуміла її.
– І що йому зробиш?
– А ти що зробила, Мавро? – майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.
Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:
– Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
– Ти, Мавро, – сказала твердо, – ти покорилася. Годна була.
– А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
– Він мене не візьме. Ніколи не візьме, – обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.
– Пропало твоє щастя… пропала твоя доля, – почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.
– Ов-ва!! – відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати…
Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.
– Прийди за два дні знов, – кликнула. – Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов…
Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей…
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п’ястуком в голову. «Се він, отже, той Гриць, царевич мій – він! Він, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой Господи, – забідкалася. – Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він! Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остерегла».