– Тетяно, серце моє! – простогнала вголос. – Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? – говорила далі. – Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала… а тепер… – із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, – буду молити. – Не губи Тетяни. Яїї вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі? Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій – не губи!»
Може, послухає.
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:
«Я тут!» – а все без упину, все гарячково, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі – Господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і Господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: «Господи, зціли, Господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає…
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері:
– Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе – і бачить – у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла…
– Іди з Богом, доньцю, до Маври, з Богом і вертай, – виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила…
– Господи, зціли, Господи, скріпи – від смерті сохрани… – прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.
– Правда, Мавро? – було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі грали, пірвалися.
– Правда, доньцю, правда, – відказує Мавра, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. – З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. – І говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. – Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. «Хлопцеві дві любити можна», – каже. І він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду – мусить уступити. І що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів – то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гірше. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли[298], його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнівається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить… Ой, – зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. – Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимось і він мій. Господи Боже, чому воно так склалося? А такий він гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти… – і урвала.
Тетяна не відповідала.
Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заєдно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: «Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!» – вона, не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала…