Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серці – і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. З нею самою чи з ним – не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що убило її щастя. Вона його уб’є. Вона чує, що уб’є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нічого… Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? – питає сама себе. – Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любить. Настка винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. – Нараз застановляється. – А може, і любить? О, любить, любить! – закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. – Любить! Інакше би не брав. Любить! – і тут же заливається вона страшним божевільним сміхом…
Відтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Ні, Гриць не винен. Її серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона тото уб’є. Вона… Нараз станула, мов укопана, – закинувши руки позад голови, і роззирається блудними очима по лісі, по верхах дерев… Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? – заблисло питання в її мізку. Хто їй скаже? Ніхто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Га!! – обзивається нараз щось в ній. Вона вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає і своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб’є, – шаліє в її мозку, – щоб його нігде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Нігде не було. Тоді буде добре.
Але скоро, скоро треба… іти… скоро… щоб не було пізно… і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу…
Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» – питала себе сумно. І їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі… Що ще далі буде? Щоб вона, не дай Боже, в тяжку хворобу не впала. Або… або… що ще гірше… аж страшно подумати, – з розуму не зійшла… І так буває.
Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала – мала; се перший раз в житті – грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе – воно повторилося… Від кого потяглося те лихо? – питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах…
Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе – і вийшла.
Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.
Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої гори і яром, з шумлячим потоком – і ніби зумисне перед її хатиною – станув.
Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.
Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, аз тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать. Її серце крається на згадку страшного терпіння бідної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, і його сама ніколи не чинила, – нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Грицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби «в циганськім», як докоряла іноді господиня.