Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров’ю обілляли. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів в третім селі відси в «циганськім лахмітті» на призьбі якась підкинена дитина знайшлася.
– Господи Боже! – зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що… може… може… може – аж скричало щось в її душі – се її син! Він же такий подібний… до її любка[299] з пусти, а її дитина біла була, Господи Боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна… – обізвалось над усе з болісним зойком її серце… Тетяна розбита. Ним розбита.
Та він – чи винен?
Іноді – оповідав він їй, оправдуючись перед нею за Тетяну – іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. Він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже він. Хоч застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?
– Та й ви самі, матінко, – казав їй, – остерігали з карт не любити чорні очі, бо, мовляли: «чорні з синіми в пару не укладаються. Бери такі, як твої, буде доля ясна». І от і в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. І лиш одна та Настка його вкупі держить, любить і прощає, хоча б він і що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, і він її не лишить. Тетяна в своєї матері одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далі по всім… за другого вийде. Він нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркині, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено…
Отаке казав їй, як у нього була – і інше ще.
Дивлячись вперед себе на гори та небо, засіяне зорями, і на місяць, вона гірко усміхнулася. Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..
Думаючи отаке, Мавра, не помітивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бідна дівчина. А її мати? Цілий свій вік за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму від смерті, голоду врятувала, – і обидві вони, мов одна мати, над дівчиною дрижали, сторожили – а прийшлось вкінці – від смутку-горя зберегти не вспіли. От відійшла нині від неї, мов підстрелена, не обізвавшись ні словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемінилася.
І думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною і нічого не годна видумати ні в один бік, ні в другий. Дала б любистків, матригунів Грицеві, щоб його до дівчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зійшла. Одної хвилі говорить, як належиться, а там… знов мов з розуму сходить… А й Гриця їй жаль… Вона Настки, яку він бере, – не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щось розібрати, і що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума… Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає більше – їй чомусь жаль Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.
Було вже коло півночі, а Мавра все сиділа, тонула в гадках.
Сон її не брався.
До місяця, зір молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену ніч, самітний, в глибині лісів, як вона? – питала себе.
Ні. Не самітний.
Округ неї столітня деревина, проти неї місяць, а долиною, в пропасті, потік. Жене, шумить в святім супокою ночі, виблискується плавучим сріблом до магічного сяєва місячного, а в висоті зорі…
Не самітний.
– Господи, змилосердися над нами, відпусти нам гріхи наші, – прошептала, вдарившись кілька разів в груди, Мавра і вернула в хату.