Пішли…
Не довго ішли.
Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав – і як той, і собі не рухався…
Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.
Довго, довго дивиться вона на них – далі відвертається…
Відвели Іваниху Дубиху.
Чернівці, в квітні 1908
Коментарі
Царівна
Вперше надруковано в газеті «Буковина» за 1896 рік. В серпні 1896 року вийшла окремою книгою як відбиток з «Буковини».
Розпочала писати «Царівну» у 1888 році у Кімполунгу, а закінчила у 1895 році у Чернівцях. Повість мала кілька варіантів назви і неодноразово перероблялася. У 1891 році О. Кобилянська надіслала повість «Лореляй» Михайлові Павликові до Львова з проханням надрукувати її в газеті «Народ», де, однак, повість так і не вийшла. У 1894 році О. Кобилянська обіцяє надіслати повість, тепер уже під назвою «Без подій», до редакції газети «Зоря». В листі від 20 червня 1895 року вона повідомляє, що змінила назву – «заголовок «Без подій» мусила-м перемінити на «Царівна» тому, що рішилася в остатнім часі замінити в ній дещо». Повість, однак, так само не була прийнята до друку.
Опублікував ЇЇ Осип Маковей у газеті «Буковина» в №№ 100, 109. 112—121, 125—127, 129—132, 135—138, 147—169. Розкриваючи зміст основних ідей у своїй повісті, О. Кобилянська у листі до Маковея, який готував критичний нарис про її творчість, рішуче виступила проти тієї інтерпретації «Царівни», яку дав у своїй рецензії М. Грушевський. Зокрема письменниця зауважувала: «Як він міг щось такого старосвітського написати? Зробив з Наталки, жінки прецінь, думаючої, з самого початку повісті думаючої, якогось роду Aschenbrodel, die unter der Zucht der bosen Stiefmutter u. der Stiefschwester leidet und auf einen Königssohn wartet[301], і каже, що вона змодернізована тим, що читає Ніцше! Чи той панок не читає що іншого, окрім творів малоруської (української. – Ред.) літератури, що він не знає, що тепер суть вже інші типи жіночі і стремлять / до чого ж іншого, як allein zur Ehe!..[302] […] З причини, що Наталка думає, не є пересічною лялькою, що є тоншого успособлення і не йде на кулаки з своїм окруженням[…], повстає прецінь повість. Се є повість чуття, сама фабула є річ побічна […]. Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить в парадних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до «місяченька». Наталка думає вже над собою і другими… і хоть вона любить… так і видить, що праця надає чоловікові змисл в житті. Праця умислова. Здаєсь so hat keine Aschenbrodel gedacht[303]. Наталка є моя «донька» і се є моя заслуга».
«Земля»
Ольга Кобилянська розпочала писати повість «Земля», за її власними словами, «повість з нашого народного життя», у 1895 році. Основою твору став реальний епізод із життя буковинського села Димка. Восени 1894 року Сава Жижіан убив свого брата Михайла, щоб стати єдиним спадкоємцем батьківської землі.
Основна робота над повістю припадає на грудень 1899 – квітень 1901 pp.
Уперше опублікована повість «Земля» у «Літературно-науковому віснику» за 1902 рік. Того ж року вона вийшла окремим виданням.
Пізніше Ольга Кобилянська розпочала працювати над продовженням повісті – її другою частиною. Як зізнавалася сама письменниця, у 1905—1907 pp. вона планувала написати другу й останню частину «Землі», бо «життя само дало мені до того матеріал». Ще раз повертається до свого задуму О. Кобилянська у 20-х роках XX ст.
Однак друга частина повісті так і не була написана, збереглися лише окремі епізоди і підготовчі матеріали до неї. Те нове, що дало саме життя, стосувалося подальшої долі Сави Жижіана, якому земля, здобута кров'ю, не приносить щастя. Виглядає, що Кобилянська планувала ускладнити характер Сави – він не знаходить душі, до якої б хотів притулитися, готовий повернути землю назад, шукає чогось іншого, ніж те, що має, між тим як Рахіра стає його ворогом. Можна припустити, що письменниця переглядає також ту ідею розриву з землею, яку в першій частині вона накреслює для сина Анни та Петра, який іде до міста вчитися. Тепер Кобилянська картає того, хто пішов від землі, бо «вона дає гострі очі», і закликає «сторожити за землею нашими мужицькими очима, що вигострилися з діда-прадіда нею і стали такими, яких їй, мамці нашій, треба». Той же, хто відмовляється від землі, лише «зависає» у повітрі.
301
Попелюшку, що, зносячи знущання злої мачухи й нерідних сестер, чекає на королевича