Еміль Золя з його страшною пригноблюючою владою землі, Федір Достоєвський, чутливий до злочину і кари, яка має не фізичний, а насамперед духовний і моральний вимір, та Моріс Метерлінк, який по-символістськи передав таємничість життя, що тече невидимо і лише зрідка відкривається у передчуття людей-сліпців, – усі ці автори вплинули на характер конфліктів і спосіб зображення у повісті «Земля» Кобилянської. Тонке психологічне плетиво подій, де немає точного знання, а є передчуття, де є злочин, але немає винного, і де розповідь тече, ніби спогад, створює особливу атмосферу у повісті Кобилянської.
З погляду соціологічного головною подією у повісті є вбивство брата заради землі. Однак з погляду психологічного вбивство Михайла, який так тісно прив'язаний до своєї землі, що фактично зливається з нею, є лише частиною загального материнського архетипу, що панує у повісті. Материнська влада землі визначає усі колізії і всі сюжетні нитки у творі. Вона ж визначає народження особливого, не раціонального знання, такого прикметного для мислення початку XX ст. Зовсім не випадково однією з найдраматичніших колізій у повісті Кобилянської стане тема ірраціонального материнського знання, що виливається у любов-ненависть до сина. Навіть простежуючи, як народжується материнська любов-ненависть Марійки до Сави, письменниця все ж уникає говорити прямо про те, хто є вбивцею Михайла. Але головне – вдаючись до непрямих свідчень і голосів, авторка уникає давати Марійці «знання» того, що Сава – вбивця свого брата. Натомість Кобилянська відтворює, як борються у ній материнське знання і материнський охоронницький інстинкт щодо дитини, який відхиляє точне «знання» і не дає впасти у божевілля.
Це не допущене на поверхню свідомості ірраціональне знання – так само один з елементів розлитої у творчості Кобилянської символіки материнського архетипу. З цим архетипом пов'язана передусім ірраціональна влада землі-природи, яка «сильна, таємнича у своїх ділах», закидає сіті на людей, робить собі з них автоматів, які йдуть «насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше…»
Асоціація землі з материнським архетипом нагадує психоаналітичну ідею «фалічної матері». Цей образ-фетиш не має стосунку ані до реальних жінок, ані до матерів, але він стверджує смертність людей і водночас віддаляє їх від смерті. Йдеться про символічну роль цього поліморфного і бісексуального міфологічного образу у процесі індивідуалізації «я». Відповідно до психоаналітичних уявлень, «фалічна мати» є об'єктом страху і водночас – найглибшим бажанням людини. «Вона представляє абсолютну владу жінки, автономної і самодостатньої», хоча «не є ані гермафродитом, ані андрогином, не людиною і не монстром, тому що вона емфатично – Матір»; вона – «ані вповні об'єкт, ані суб'єкт», вона «не два, а один», вона «не втілює і не показує амбівалентність, хоча може породжувати амбівалентне відчуття в інших», оскільки вона – «не чоловік і не жінка» і символізує не суперечливе і не еквівалентне існування статевих протилежностей[1].
Саме такою «фалічною матір'ю» є земля у повісті Кобилянської, і всі персонажі, які прив'язані до землі видимими чи невидимими нитками, несуть на собі відбиток цього поліморфного бісексуального образу. Івоніка любить землю і фактично уподібнюється до неї: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви». Майже материнською любов'ю любить він і Михайла – «так як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…». Сам Михайло, який найглибшою мірою прив'язаний до землі, часто порівнюється у повісті з дівчиною – мав м'яке серце, був уродливий, як дівчина, був найкращий і тому найліпше підходив на роль жертви. Анна, зі свого боку, нагадує античну богиню, але є донькою поганої і гіркої, як мачуха, матері, що збиткується над нею. Натомість Докія асоціюється з царицею і у своєму світі є матір'ю – хранителькою дому і підвалиною цілої будівлі щастя, «в якій хоронилися муж, брат і донька». Демонічністю позначені персонажі, відчужені від землі, – Рахіра, її батько Григорій, Сава.
1