Переступивши поріг редакційного кабінету, він коротко і водночас дещо загадково відрекомендувався:
— Ліквідатор!
— Кого? — бовкнув я розгублено. — Е-е, даруйте, чого?
— Білих плям в історії, зокрема в українській, — і, не даючи мені оговтатись, застеріг — Перш, ніж перейду до суті справи, двоє контрольних запитань — на предмет перевірки вашого патріотизму.
Перше: хто населяв давню Грецію?
Давно відомо: перш, ніж відповідати, треба бодай трохи подумати. Я ж бовкнув, не давши перед тим аніякої роботи власним мозковим звивинам:
— Та, мабуть, давні греки.
— Ви мене засмутили, — ліквідатор і справді засмутився: — Затямте: давні, тільки не греки, а — українці. Часів трипільської культури. Отже, — загрозливо підсумував незнайомець, — першого іспиту ви не витримали. На жаль. Для вас. Але не все ще втрачено. Принаймні, ви ще маєте шанс. Задаю друге запитання: хто спершу населяв Індію?
Я насторожено зиркнув на його дебелу поставу і довгі руки, що закінчувалися пудовими кулачищами (до всього ж він явно загороджував собою вихід з кабінету) і згадав, що досвідчений горобець не дасть себе провести на полові. Тим більше, вдруге помилитися я не мав права. Тож пребадьоро вигукнув:
— Та, звичайно ж, пра-праукраїнці. А вже потім до Індії примазались якісь там… індійці.
І відчув, що за другою спробою таки влучив у яблучко.
— Правильно. З вас, — милостиво додав ліквідатор, — ще може вийти справжній патріот. А тепер головне запитання, — виявляється, моє випробування ще не закінчено: — Хто такий Бах?
— Ви маєте на увазі Йогана-Себастьяна? — І тут я з поквапу дав маху: — Німецький музикант, композитор і органіст.
— Попали пальцем у небо! — загрозливо ліквідатор. — Думайте, думайте, добродію.
— А чий же? — я вже був спантеличений.
— Та наш же, українець з діда-прадіда. Хіба це не відчувається з його колоритного, істино українського прізвища? Га? Думайте: бах, бах!.. Хто, крім нас так скаже?
— А-а, — нарешті осінило й мене. — Бах — в українській мові звуконаслідування, означає звук від удару. Стривайте, я починаю здогадуватись. Маленьким Баха змушували батьки, як це водиться, багато музичити. От він і бахкав по клавішах: бах, бах! Вирісши, і взяв це собі за псевдонім: Бах.
Ліквідатор білих плям з рідної історії дивився на мене вже явно з симпатією. В його очах я вже не був безнадійним неофітом.
— З вами приємно мати справу, ви — на вірному шляху, а, отже, й маєте шанс стати моїм учнем. Хоча ваша гіпотеза ще не зовсім точна. Це, так би мовити, народна творчість.
— Тоді Бах, — перебив я вчителя, — запорозький козак! Ворогів бахкав — бах наліво, бах направо, от його й прозвали січовики Бахом. Оскільки ж він був очевидно кобзарем, то в німців, куди невдовзі потрапив, швидко став органістом і композитором Бахом.
— Ціка-аво, — ліквідатор вже явно був вражений моїм творчим зростанням на ниві дослідництва рідної культури. — Бах — запорозький козак, який бахкав ворогів?.. Гм… Ви робите успіхи. Цю гіпотезу варто й мені опрацювати. Хоча все це — козакування — могло прийти пізніше. Ви чули що-небудь про таке містечко, як Бахмач, що на Чернігівщині? Так ось той, кого сьогодні називають німецьким композитором Бахом, насправді народився в Бахмачі. На згадку про рідне місто він і взяв, як псевдо перші три літери з назві рідного місті і став Бахом. А німці, привласнивши його собі, не докумекали змінити українське прізвище на німецьке, тільки приліпили йому двоє своїх імен. Так він і став Йоганом-Себастьяном. Тоді ж як насправді він Іван (по народному Йван) Себастіянович.
— А раптом, — я вже почав увіходити в азарт, — раптом він був… бахуром?
— А що це… таке? — насторожився ліквідатор. — Прохвесія?
— Для декого — майже. Це — народна назва коханця, полюбовника. Бахурувати — значить вести розпусне життя. Його очевидно, прозивали бахуром, от звідси й пішло прізвисько.
— Е-е, ви мені Баха до розпусти не штовхайте, — суворо застеріг мене вже майже мій учитель. — Це, зрештою, антинауковий підхід.
Але я вже не міг зупинитися.
— А раптом Бах і не зовсім з Бахмача, а, наприклад, з Бахчисараю.
Ліквідатор на мить задумався, що з ним траплялося явно рідко.
— Ліхо даєш. Але це — Крим. І взагалі — татарщина. Нічого робити з українця Баха якогось там… перекопського мурзу!
Сверблячка пошвидше ліквідувати бодай одну білу пляму в рідній історії вже не давала мені спокою.
— А раптом він із… е-е… Бахрейна? Га?
— Тобто, — зблід ліквідатор. — Який ще Ба… Ба… хрейн?
— Держава в Азії.
— Вас ще й до азіатчини тягне? Не напускайте туману своїм… хрейном. І взагалі, це не той хрейн. Це, зрештою, небезпечно. Бахрейн, почувши про таку гіпотезу, заявить, що Бах — їхній. Мовчіть! І затямте: Бах із Бахмача! Звідти й моя теща. А отой самий… хрейн викиньте. Це антинауковий, тупиковий підхід. Я ще виведу німців на чисту воду. Вони ще пошкодують, що прихватизувавши запорозького козака Баха, оголосили його своїм. Зрештою є ще і Європейський суд. З цього приводу я приніс вам дослідницьку роботу. Друкуйте негайно, якщо ви — істинний патріот. І ми нарешті відвоюємо Баха із Бахмача!
Вже виходячи, на мить затримався на порозі.
— Взагалі, скажу вам, ви робите успіхи в ліквідації білих плям. Якщо я ще попрацюю з вами, ви й не таким патріотом станете. До речі, ви знаєте, хто така насправді діва Марія?
— Богородиця?
— Так, мати Ісуса Христа?
Я похолов.
— Господи, невже… невже, — я аж чхнув від сенсаційності моменту. — теж ук-українка?
— Так, родом з Придніпров’я. Або з Поділля. Над з’ясуванням її родоводу та національності я зараз і працюю. І вже вийшов на одного діда, — озирнувшись, він перейшов на шепіт, — у якого в льосі ще з дев’ятсот п’ятого лежать закопані історичні… бомаги. І я доведу, що син її Ісус Христос є теж українцем. Але дослідження про це занесу якось іншим разом. Бувайте. Ударно трудіться на ниві ліквідації отих самих… плям у рідній історії. Тільки будьте патріотом, проявляйте пильність. І — ніякого… отого самого… Як його… хрейну!
…І БУДЕ ІЗ КОЖНОГО СВОЯ ЛАФА
— Уявляєш, галабурднику, — розмріявся якось дядько Степан після доброї гальби пива з таранькою, що її, обсмоктану, все ще плотолюбно теребив. — Років так… мм… через сто? Га?
Онук закліпав білявими віями.
— А що буде через сто років, дядьку Степане?
— Тю, турок ти малий! Не здатний уявити яка тоді житуха буде?
— А хіба сьогодні її немає?
— От іменно: немає! Не житуха сьогодні, а… Одне гала-бала. Ат, не хочеться галайкати. Всюди дурять, куди не поткнись — різні інтриги, каверзи, доноси, лицемірство, підступність… За злодійство вже й не кажу. Мафія на мафії! Кілер на кілерші… Себто на кілері. Ще й оті самі… як їх… олі… грахви чи що?
— Олігархи?
— Ага, олі та ще й грахви. А літ так через сотню, — мрійливо тягнув дядько Степан, все ще плямкаючи, масно обсмоктував обсмоктані останки передчасно загиблої тарані. — Отоді житуха буде! Во і во!
— Яка… житуха?
— Тю, турок ти малий! Хвантазії в тебе ніц. Отієї самої романтики. Та літ через сто не жизня буде, а — малина! Ні тобі збочень ніяких ніхто не матиме, ні… Що не тип, то отой самий… праведник. І мораль тоді буде знаєш на якій висоті? Во! Бо всі святенниками постають. Тоді хомики які сапієнси нарешті перестануть брехати, лицемірити, ставити ближньому підніжки, красти. Ні фальші, ні облуд. Не люди будуть, а — золото. Вищої проби. Мафія та оті самі… оліграхви тільки в історії залишаться.
— А хто ж тоді житиме?
— Тю, турок ти малий! Житимуть ті, що нада! Чесні й порядні. Про це я тобі й торочу, нетямущий ти онуче.
— А як же вони усі будуть чесними?
— Ге-не, — хитро дядько Степан. — Комп’ютери тоді будуть на кожному кроці. Та різні там… вумні машини. Захотів ти, приміром, ближнього ошукати, друга ліпшого обдурити — будь ласочка. Дав потрібну команду вумній машині, заклав їй програму дій і все. Вона сама все зробить: ближнього ошукає і друга твого обдурить. А ти — чистий. Прямо святенник, а не якийсь там крутій-махляр. І не шахрай. Бо й шахраїв тоді не буде, все за них машинерії робитимуть.