Чоловік, звичайно, нічого не розібрав. Але його обурила поведінка хвостатої. Вона не втекла, як належить шкідливому гризуну. Навпаки, звелася на задні лапки і оце пищить. Що? Його, господаря, лякає? Однозначно, її треба зловити.
І тут почалося! Євстахій поперевертав стільці, відра, кухлики, горщики. А коли пробігав повз двері, то перетнув смарагдовий промінь (він пробивався крізь щілину в старих дверях). Мить – і Євстахій вже крихітний чоловік. Гасає за хвостатою і не підозрює, що маленький. Миша шугнула в нірку, а Євстахій, звичайно, слідом.
Чоловік озирається. Де миша? Нема, кудись здиміла. Сам же він у тунелі, якому кінця-краю не видно. Дивина! Раптом до слуху чоловіка долинула журна пісня. Співала дівчина. Голос її нібито знайомий: чистий та переливчастий.
Євстахієві ноги самі зірвалися з місця. Вони несли його прямо на голос дівчини, що красиво співала. Біг Євстахій, біг і добіг до розвилки. Далі дорога розходилася ліворуч і праворуч. Чоловік прислухався. Пісня кликала з лівого боку.
Він іде, іде. Вже й почав накульгувати від утоми. Хотів присісти, щоб перепочити. Та пісня обірвалася. Шлях чоловікові перетнула мерехтлива завіса. Вона швидко міняла колір. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фіолетовою. Євстахій устромив ногу в мерехтливу завісу. Потім другу. «Ой!» – верескнув. Але відступати було пізно.
Перед ним стояло чудовисько. Велике і кошлате. На товстенній шиї погрозливо хиталися три собачі голови. На їхніх загривках кублилися довгі пейси. Хвостище загнутий, як каналізаційна труба. На його кінці вогнем дихала пащека.
Бідний чоловік в смерть злякався. Повільно сповз і простягся на вологій землі.
Псяра обнюхав Євстахія липкими носами. При цьому хитав хвостом-драконом. Зрадів зустрічі з чоловіком? Та чомусь утратив до нього інтерес – уклався спати. Але не десь там – під мерехтливою завісою скрутився гігантським кренделем.
Євстахій зрозумів, що дорога до скособоченої хати, що над кручею, для нього відрізана.
Довго чи недовго Євстахій лежав на вологій землі, того він і сам не знає. Коли прийшов до тями, то підвівся. Боязко роздивлявся довкола. З усіх боків його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами і скрученими листочками. З блідо-сірої трави витикалися фіолетові голівки тюльпанів. Химерний садок оповивала гробова тиша і зеленуватий морок.
Між деревами повільно рухалися білі тіні, що нагадували людські фігури.
Чоловік водив величезними від страху очима. Що за дивний світ? Як з нього вийти?
– Вітаю пророка у підземному царстві, – розірвав тишу густий чоловічий бас.
Ноги у нашого героя затремтіли. Проте цього разу він втримався: не сповз і не простягся на вологій землі.
З високого стільця на Євстахія похмуро поглядав велетень. Він неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом. На його голові – блискуча корона, що збилася на ліве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрібками.
– Ти, ти, хто? Де я? – белькотів Євстахій, ледь повертаючи язиком.
– Телепню безбородий, мене не впізнав? Мене?! Аїда?! Великого і могутнього бога підземного царства?! – гримів бог.
– Пробачте, ваша величносте, що не впізнав, – перелякано лопотів Євстахій.
– Ото ж то, – стишив голос Аїд.
Бог випнув груди колесом, повагом мовив:
– Про мене всі смертні знають. А безсмертні мене бояться. Ти, Євстахію, відтепер служитимеш мені. Ворожитимеш, розповідатимеш, що робиться на Олімпі. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловік я дуже зайнятий, але самотній. Ти, звичайно, помітив між деревами тіні. То вештаються покійнички. Немає з ким ні побалакати, ні чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся її піснями. Але й вона мені набридла, як позавчорашній борщ. Пора вже з її тіла виймати душу. Хай блукає білою тінню у садку, як інші. Чим вона краща?
Євстахій хотів сказати Аїду, що він уже не має того хисту – провіщати. Навіть навпаки: що не скаже, то збреше. Тільки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрізана лозина жовтої верби. Личко зажурене, а погляд безтямний.
Чоловік кинувся до дівчини.
– Марієчко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила?
Дівчина Євстахія не чула і не бачила. Перебирала пальчиками кінчик довгої коси, тупила очі у фіолетові тюльпани і блаженно усміхалася.
Велетень на троні гидливо скривився. Євстахій, що зі страхом поглядав на бога, будив дівчину шепотом:
– Марієчко, це я, Євстахій. Твій земляк.