Остап повільно приходив до тями. Він пригадав, як колись, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ і вивів звідти Марусю. Вона стала йому вірною дружиною, а Михайликові матір’ю. Задля годиться запитав:
– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бідні, а тобі в нашому обійсті голодно.
Миша звела докупи передні лапки, сумно схилила голівку набік.
– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахію, живеться. Але ми спокутуємо гріхи своєї прабабці. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане від очей смертних. Хист містився у вашій первісній бороді. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкішну бороду. З того часу ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж ходимо голодні.
Остап аж підскочив. Ось, виходить, хто відібрав у нього хист ворожбита й зробив його нікому не потрібним. Він прагнув розправи. Хотів убити балакучу внучку вусатої нерозумної бабці. Уже й руку для розправи заніс. Але трішки подумав – і опустив.
– То чому не перейдете у село, до заможних господарів, де водиться і пшениця, і пашниця? – змінив чоловік тему.
– Не у моїй волі покинути ваше обійстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти двері, що ведуть до Скіфії. Шлях у той далекий край пролягає над кручею і саме під вашою хижкою.
– Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Мишко.
Хлопчика розпирало від бажання побувати в загадковій Скіфії. Якщо дорослі й надалі впиратимуться, то він не витримає, лопне, як мильна бульбашка.
Остап гримнув на нетерплячого сина:
– Не заважай розмовляти.
І знову до хвостатої:
– Чи зможемо ми повернутися після мандрів до своєї хати?
– Клопоту з поверненням, Євстахію, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень і сказати два слова: «Хочу додому». Я миттєво з’явлюсь – і приведу вас сюди.
Родина повеселішала. Остап ніжно запитав дружину:
– Марійко, ти готова мандрувати?
– Так, згодна, – стримано відповіла жінка.
Насправді, Марія неймовірно зраділа. Нарешті з’явилася нагода вийти з кошлатої оболонки. Пані на хвильку зажмурилася. Бачила себе молодою, красивою. Її шкіра гладенька, мов оксамит. Без жодного противного волоска.
Господар у повній тиші виголосив:
– Друзі, вирушаємо в далеку дорогу, до далеких родичів.
– Ура! – кричав безмежно щасливий Мишко.
Дорога до пращурів пролягала під землею. Євстахій із Марійкою її зразу пригадали. Вони пленталися за хвостатим поводирем мовчки. Час від часу оглядалися назад. А коли дійшли до розвилки, то нервували. Хвилювання батьків помітив навіть безмежно щасливий Мишко. Хлопчик теж переживати. Але з іншої причини. Він боявся, що батьки передумають і повернуться додому.
Миша взяла праворуч. Дорослі полегшено зітхнули. Здивований хлопчик глянув на батьків. Євстахій байдуже кинув:
– Ми з Марійкою ще до твого народження тут мандрували. Бачили трьохголового песика, схожого на бичка-третячка. Песик нас радо зустрів.
Мишко дзвінко сміявся.
– Хіба собаки трьохголовими бувають? Вигадуєш, татку.
– Той екземпляр був останній. Гадаю, його чучело виставили в природничому музеї столиці.
Мишка батькова розповідь розвеселила. Він підскакував. То переганяв батьків, то від них відставав. Потім доганяв і знову переганяв.
Тим часом миша бігла вперед і не оголошувала перепочинку. Малого втомила безперервна ходьба. До того ж вона відбувалася у закритому просторі. На очі допитливого хлопчика не потрапила жодна комаха, жучок чи кажан. Навіть черв’яка, жителя підземелля, він не надибав. Тільки й того, що стіни тунелю міняли колір. Спершу були темними – земляними, потім змінилися на світло-жовті – піщані, далі на сині – глиняні, а тепер червоні, теж глиняні.
Нили ніжки і він човгав у вервечці останнім. Непомітно для дорослих вирішив перепочити. І треба ж такому статися – миша враз зупинилася. Перемагаючи втому, хлопчик вибіг наперед. Відразу же очима вперся у двері. Його батьки стихо перемовлялися:
– Дубові, міцні, – казав тато, торгаючи дверне полотно.
– Дуже міцні, – погодилася мама. – Укріплені залізними смугами.
Миша встромила у замкову дірку ключика і клацнула ним. Застояні двері заскрипіли на іржавих петлях. Важке полотно хитнулося. Між ним та темною коробкою утворилася щілина. Хлопчик не встиг кліпнути оком, як миша – шусть! і зникла по той бік дверей. Хлопчик за нею. Але не встиг проскочити – двері щільно зачинилися.
На очах у знічених людей почалось неймовірне дійство. Так, дубове полотно посередині видулося. Це місце нагадувало половинку футбольного м’яча. З нього вистромилася кошлата голова якогось звіра.