ОПОВІДАННЯ МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА
— Що! Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко мотнув головою, рвучко повернувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.
— Та кинь, Мишко, не вигадуй! — намагався зупинити його Ігор. — Звісно, вилізеш. Та кому це треба…
Мишко не звертав на його слова жодної уваги.
Будинок, в якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шестиповерховий, старовинний, з вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.
— Підсади! — крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.
— А може, не треба, — непевно промовив Толя. — Справді, чого лізти. Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під’юджувати.
— Підсади, тобі кажуть, — огризнувся Мишко.
Толя знизав плечима й підсадив його.
Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнувся й поліз.
Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.
Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до третього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках.
Всі завмерли. Женя злякано закричала:
— Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожартувала! Мишко-о!
Але Мишко вже намацав ногами скобу і поліз далі.
На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілі вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледве не випустив з рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й застиг. «Упаду. Зараз упаду…» подумав з жахом.
Минула хвилина. Внизу напружено мовчали.
У Мишка вже й на думці не було лізти далі…
Та хіба можна спуститися? На посміх!. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби, поглянути вниз…
«Що робити? Що робити?» гарячково стукотіло в голові.
І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:
— Та-ак! І далеко це ви, молодий чоловіче, зібралися?.. Ану зараз же злазь! Швидше!..
На ганку стояв Михайло Петрович.
Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки. Коли б перед ними з’явився зараз таємничий привид — і то вони так не розгубилися б. Михайло Петрович, кербуд їхнього будинку, був незвичайною людиною. Хоча в обличчі і в усій його постаті не було нічого страшного — діти просто тремтіли перед ним. І вони самі не могли пояснити — чому. Він ніколи не гримав на них, не лаявся, не скаржився батькам, коли вони бешкетували. Але досить йому було з’явитися у дворі —як враз ставало тихо.
Почнуть хлопці грати в футбол попід самісінькими вікнами — от-от задзвенить розбита шибка. Раптом хтось крикне: «Михайло Петрович!» — і за мить у дворі нікого. Або зчинять галас у парадному. «Михайло Петрович іде!» — і запанує мертва тиша, тільки луна, затихаючи, котиться по сходах…
Бувають же такі люди — ніби нічого страшного не робить, а бояться його всі страшенно…
Толя, Ігор і Женя не знали, куди подітися. А Мишко, там, нагорі, почувши голос Михайла Петровича, здригнувся від знайомого малодушного почуття перед цією людиною. І — дивна річ! Це почуття якось вмить витіснило страх перед висотою. Мишко відразу отямився. Він полегшено зітхнув і обережно почав спускатися. Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.
Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хлопець присів…
— Ех!.. Пе…перешкодили… — пробелькотів Мишко
Він був блідий, губи тремтіли.
— І чого це тебе понесло туди? Га? — спокійним трохи глузливим тоном спитав Михайло Петрович. — В’язи скрутити захотілося?
Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда й перелякана не менше ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпаливсь й почав хвастати, що він нічого не боїться, ну, а вона взяла й сказала, що він просто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах; вона й не думала, ще він справді полізе, а він…
— Хоробрість! Хоробрість! — промовив Михайло Петрович. — Яка там хоробрість! Безглуздо рискувати — це дурощі, а не хоробрість!.. Інша справа — коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важливе. А так… Ну, яка користь з того, якби ти розбився? Яка?.. Га? Ех ти, не знав я, що ти такий… безголовий! А ще тезко! І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!..
Діти пригнічено мовчали.
Михайло Петрович присів на ганок, закурив і якийсь час мовчки дивився на принишклих друзів. Потім посміхнувся і сказав:
— А знаєте, оця пожежна драбина, між іншим, не проста, а так би мовити «історична», — він відгорнув рукав, глянув на годинник. — У мене зараз є ще півгодинки вільного часу. Хочете — розкажу…
Всі одразу пожвавішали. Миттю розсілися навколо Михайла Петровича й приготувалися слухати.
— Давно це було, дуже давно. П’ятдесят років тому. В тисяча дев’ятсот п’ятому. Був я тоді десятилітнім хлопцем. Таким-от, як ви зараз… Жив з батьком і матір’ю, як не дивно, в цьому ж домі. У підвалі. Там тепер склад. Батько працював слюсарем на Південноросійському заводі. Мати прачкою була — панам білизну прала. В кімнатці у нас — завжди пара, сирість, задуха. І я цілими днями на дворі байдикував. Разом з дружками своїми — Митькою і Яшкою. У Митьки тато носильщиком на вокзалі служив. А Яшка був сином кравця. Жили всі дуже бідно. З хліба на воду перебивалися. І я, Митька та Яшка ніде, звичайно, не вчилися. Цілий день на оцьому подвір’ї товклися…
Пам’ятаю, дуже дружили ми тоді з нашим двірником, Аристархом Івановичем. Допомагали йому подвір’я підмітати, сміття вивозити, взимку — сніг чистити.
Хороший був дядько, той Аристарх Іванович. Жив він сам у комірчині під східцями чорного ходу.
Час тоді був бурхливий, революційний. Страйки, мітинги, повстання. Вся Росія підіймалася проти царя й капіталістів. Селяни палили поміщицькі маєтки. Майже щоночі небо пломеніло від заграв.
Якось Аристарх Іванович поїхав кудись у село й повернувся разом з худеньким веснянкуватим хлопчиком одного з нами віку. Це був Ваня, племінник Аристарха Івановича.
В перший день Ваня нам не сподобався. Похмурий, заляканий якийсь, мовчазний. Крім «еге» та «що», майже нічого не говорив. Ми його так і прозвали — «Егекало». І цілий день глузували з нього. А він тільки понуро відмовчувався.
Показали йому, між іншим, цю пожежну драбину і кажемо: «Бач. Ми по ній часто на дах лазимо. Цікаво звідти на місто дивитися. Ти, либонь, не вилізеш?» Обманювали, звичайно, — ніколи не лазили — боялися. А він подивився, зітхнув тяжко і серйозно так промовив: «Еге, не вилізу. На дерево вилізу, а туди — ні. Боязко. Вб’юся…»
«Хе, — зневажливо пхекнув Митька. — Що — дерево! На дерево всякий дурень вилізе!»
Хоча, правду кажучи, ми й по деревах тоді лазити не вміли.
А ввечері Аристарх Іванович розповів нам, що у Вані великегоре. Тиждень тому в один день він втратив одразу батькай матір. Батька заарештували і заслали на каторгу, а матір козаки на смерть затоптали кіньми. Тому Аристарх Іванович і забрав Ваню до себе, бо, крім нього, з рідних у Вані нікого не лишилося.
Ми не знали, куди подітися від сорому за свої дурні й жорстокі жарти та глузування.
І потім довгоне наважувалися говорити з Ванею.
Та минув якийсь час, і Ваня сам перший заговорив з нами. Ми з радістю прийняли його у свою компанію.
Як тільки могли, ми намагалися відвертати Ваню од його сумних думок. І, щоб загладити своє колишнє ставлення, тепер часто, інколи по-хлоп’ячому невміло, показували його зверхність над нами. Він іноді помічав це і лише сумно посміхався. А ми — зніяковіло примовкали…
Незабаром ми здорово подружили.
Була у Вані одна особливість. Коли він бачив військового — солдата чи офіцера, все одно — він боязко здригався, втягував голову в плечі і ставав блідим як стіна. У нас було таке враження, що йому хотілося тоді сховатися, втекти… Очі його горіли страхом і ненавистю…
Ми спочатку дивувалися, а потім збагнули. Кожна сіра шинель нагадувала Вані той страшний день, який він хотів забути назавжди. Нагадувала свист нагаїв, відчайдушні крики, глухий тупіт кінських ніг по курній степовій дорозі… Нагадувала смерть. Ваня ненавидів і боявся військових…