Третій "А" вічно суперничав з третім "Б". Він не міг погодитися з тим, що в третьому "Б" краща успішність, краща дисципліна, а найголовніше, краща футбольна команда, і від заздрості завжди розпускав про третій "Б" різні погані чутки.
І, звичайно, якщо хлопці дізнаються про випадок з Жорою, добра не жди.
— По-моєму, це з Жорчиного боку просто злочин, — з запалом сказав Вареник. — Зрештою, коли йому вже так закортіло погратися з цими дурними ляльками, замкнувся б собі десь у темній кімнаті, щоб ніхто не бачив, і грався б хоч і цілий день. А то — у дворі та ще з дівчиськами. Раз Вітька побачив, значить, міг побачити і Льонька Косий з третього "А". Він якраз на Митрофанівській живе… Пропоную оголосити Жорці бойкот!
— Ну й що? Що це дасть? — спокійно заперечив Вовка Вовченко, капітан команди і найавторитетніша людина в класі. — Бойкот — дурниця! Треба зробити так, щоб він просто кинув гратися в ці… ляльки.
— А як? — спитав Вареник. — Сказати йому — не грайся? А він скаже: пішли геть, я ніколи й не грався, це Вітька все вигадав. Спробуй докажи!
— Дуже просто. Треба його спіймати на гарячому. Підстерегти й застукати. І висміяти так, щоб він на все життя забув це діло!
— Правильно! І сьогодні ж!.. — загукали хлопці.
Розмова відбулася на великій перерві у шкільному дворі.
Після уроків мало відбутися дуже відповідальне тренування футбольної команди. Через тиждень — фінальна зустріч з третім "А".
Коли пролунав останній дзвінок, Жора підійшов до Вовки Вовченка:
— Тренування буде?
— На жаль, ні. Відкладається з технічних причин, — і Вовка, примружившись, багатозначно глянув на Жору. Але Жора не звернув на його погляд жодної уваги. І навіть не спитав, що це за такі "технічні причини". Попрощався і побіг додому.
— До ляльок побіг! Ну, зажди, будуть тобі ляльки! — прошипів йому вслід Вареник.
… Стояв травень місяць. Сонце вже світило майже по-літньому, сліпуче і жарко. Одцвіла черемха, догоряли білі свічки каштанів. У садах, у сквериках та на бульварах розпустилися грона бузку, сповнюючи повітря неспокійними п’янкими пахощами. В Ботанічному саду — море зелені; без угаву шумить тут різноголосе птаство. Гарно!..
А на кривій "дореволюційній" Митрофанівській вулиці зовсім тихо. По ній майже не їздять, і між камінням бруківки пробивається трава, а де-не-де — навіть жовті кульбабки. Обабіч ростуть старі каштани. їхні віти густо переплелися і роблять вулицю схожою на довгий зелений коридор. Маленькі старі будиночки потопають за дощаними парканами в тінистих садах.
Навіть не віриться, що у великому галасливому місті можуть бути такі вулиці — тихі та безлюдні.
Обережно крадучись вздовж парканів і перебігаючи від дерева до дерева, проходять хлопці Митрофанівською. І весь час підозріло озираються: чи не стежить за ними хто. Але на вулиці тихо й порожньо.
Нарешті Вітя Деркач зупинився і таємничим голосом промовив:
— Тут!
Хлопці скупчилися навколо нього. Відштовхуючи лобами один одного, вони припали до шпарини між дошками. Почувся збуджений шепіт: "Посунься!" "Не заважай!", "Не штовхайся, а то як дам!", "Ш-ша, чорти!"
Останні слова належали Вовці Вовченку. Хлопці одразу замовкли і причаїлися.
Спочатку вони нічого не бачили й не чули. Тільки шелест листя та миготіння перед очима осяяних сонячними зайчиками гілок бузку. Але ось десь ліворуч за кущами почувся голос дівчинки. Потім голос Жори. Проте, як не прислухалися хлопці, слів не можна було розібрати.
Штовхаючись і наступаючи один одному на ноги, вони рушили вздовж паркана. Паркан круто завертав праворуч і впирався в глуху стіну якогось сарая. Між сараєм та парканом світилася велика щілина — навіть руку просунути можна.
— Сюди! Тільки тихше! — шепнув Вовка Вовченко, що йшов попереду всіх.
І тут хлопці побачили Жору. Вони заціпеніли і навіть перестали дихати.
Жодних сумнівів не було: Жора грався. Він стояв навколішках перед маленьким іграшковим столиком, за яким сиділи синій плюшовий ведмедик, целулоїдне негриня і знайома вже Віті Деркачу блакитноока лялька Маша. Жора насипав у маленькі жерстяні тарілочки пісок і говорив:
— Зараз ми швиденько поснідаємо і вирушимо в кругосвітну подорож. Пароплав "Санта Марія" стоїть під парами. Здається, вже був другий гудок? Правда, Таню?
— Авжеж, авжеж, треба поспішати, а то запізнимось.
Хлопці чули тільки пискливий тоненький голосок. Самої дівчинки вони не бачили, вона була десь за сараєм.
— Буде тобі зараз подорож! Кругосвітна!.. "Санта Марія"! — процідив крізь зуби Вовка. — Хлопці, пішли!
Хлопці тільки й чекали його наказу.
Вони швидко перелізли через паркан, скочили в сад, і за якусь мить Вовка Вовченко вже стояв, схрестивши руки на грудях і примруживши очі, перед Жорою.
— Дивіться всі! Дивіться всі! Відомий воротар грається в ляльки. Заслужений майстер спорту по ляльках середньої ваги. От не знав!..
Все презирство, на яке тільки був здатний Вовка, він вклав у ці образливі слова.
Завмерши від подиву і несподіванки, Жора все ще стояв на колінах.
О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках, Жора Горобейко!..
— Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв, — Вовка обернувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої щойно чули хлопці. —Познайом нас з…
І раптом Вовка осікся. Слова застрягли у нього в горлі. Він закліпав очима і завмер з відкритим ротом.
Біля сарая під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала бліда худенька дівчинка років дев’яти. Вона була дивно нерухома, немов закам’яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучобілий панцир. Було видно лише її тонкі худі руки, що лежали поверх простирадла, і маленьку біляву голівку, ледь повернуту в бік хлопців. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано і розгублено.
В саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами заклопотано і невдоволено гуде джміль.
Жора підвівся з землі, обтрусив пісок з колін і, випрямившись, хрипкуватим зривистим голосом промовив:
— Що ж, знайомтесь. Це Таня. Моя сусідка. Тільки… підійдіть, хлопці. Вона… не встає. Вона… в гіпсі лежить. Другий рік уже. У неї хвороба хребта. Тепер їй всього місяць лежати лишилось. Потім вона встане і все буде нормально. А поки що… їй, звичайно, нудно лежати весь час, ну і…— Жора почервонів, — я її розважаю.
Хлопці мовчали.
Визнаєте, є такий вираз—"хотілося провалитись крізь землю". Дуже влучний вираз! Можливо, вперше в житті хлопці відчули, що він означає. їм хотілося саме провалитись крізь землю від ніяковості і пекучого сорому. Та ба! Вони не могли нікуди сховатися. І хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем квітучого бузку, познайомилися з Танею і по черзі потиснули її маленьку худу руку.
А Вовка Вовченко, капітан футбольної команди і найавторитетніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:
— Взагалі, ми… випадково сюди потрапили. Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде… з технічних причин.
ПОМСТА
Наша компанія — це Аба, Вітька-Пузатий, Пантя, Васько-Губа, Костик і я.
Мене звуть Вітька, так як і "Пузатого". Та називають мене всі — "Рудий". По-перше, щоб не плутати з "Пузатим", по-друге, тому що я справді рудий, — як вогонь.
Крім рудого волосся, нічим особливим я не виділяюсь. Я звичайнісінький худий, слабосилий п’ятикласник, яких багато.
Аба— грек, син шевця — зовсім інше діло. Аба — силач. Він дванадцять раз вижимає іржаву рейку, що лежить біля ящика для сміття. Я цю рейку ледь-ледь вижимаю два рази.
Та все-таки мені здається, що я не найслабший. По-моєму, слабший за мене Васько-Губа. Він високий, сутулий. Довгі руки ледве не по лікоть виглядають з рукавів. Ніс приплюснутий, очі маленькі, сонні якісь, рот до вух, губи товсті і нижня завжди випнута вперед. Ця губа і була причиною його прізвиська. Ходить Васько повільно, човгаючи ногами, говорить, розтягуючи слова, і завжди до всього байдужий… "А-а-а… Я не хочу! А-а-а… Навіщо?"