… Був тихий осінній вечір. В ясному темносиньому небі миготіли зорі, світив холодний місяць і тяглися на південь зграї перелітних птахів. Двірники згрібали шурхотливе жовте листя в купи, підпалювали його, і густий, синій дим, приємно і гіркувато пахнучи, стовпом здіймався до неба і розтавав там у бездонній синяві. І здавалось, що все небо заповнене цим гіркуватим димом і що зорі кліпають від того, що дим їсть їм очі. Було дуже тихо, холодно і приємно.
Ми сиділи просто на холодному асфальті навкруги купи палаючого листя і півголосом розмовляли. Говорили про подвиги, про те, як би це було чудово — зробити що-небудь по-справжньому героїчне і що для цього треба. І всі зійшлися на тому, що для цього, в першу чергу, потрібні сміливість, сила і спритність.
Запанувало мовчання: кожен думав про себе — чи є в нього ці якості.
І Аба сказав:
— Взагалі… якби, звичайно, довелося… Я б, напевно, зміг, по-моєму…
— Жвичайно, — захлинувшись, зразу підхопив шепелявий Пантя. — Ти жміг би! І я! А що?! Жмогли б! А ось Губа — ні. Факт. А що?
Всі подивились на Васька-Губу. У мене одлягло від серця: правду кажучи, я дуже боявся, щоб у цю хвилину не звернули уваги на мене — я не зовсім вірив, що здатний на подвиг.
Губа почервонів і одвернувся:
— А-а-а…
— Ось тобі і "а-а-а"—сказав Вітька-Пузатий.
— Ех ти… — Костик запнувся, шукаючи міцного слівця. — Ех ти… тарган губатий. Навіть слова на свій захист сказати не можеш.
— Да, Губа! Відверто кажучи, слабак ти, — сказав Аба.
— Жвичайно, жвичайно, — знову зашепелявив Пантя. — Такий шлабак, прошто штрах! Йому навіть Рудий надавати жможе. А що?! Факт!
— Точно! Рудий йому надає. Ха-ха! — підхопив Вітька. — Ану спробуй, Рудий, ану дай йому! Стукнись з ним для інтересу!
Від цих слів у мене похололо в животі і потемніло в очах. Битись я завжди боявся, не вмів і не любив. До того ж Губа був майже на голову вищий за мене. І за віщо я повинен його бити? Дурниця якась!
— Що, злякався? — дивлячись мені прямо в очі, запитав Аба.
— Жлякався, Рудий?! — повторив за ним Пантя.
"Невже я справді боюсь? — промайнула в мене думка. — Ось тобі й подвиг! Засміють тепер хлопці!"
— Та ви легенько, так лише, щоб дізнатись, хто дужчий! — під’юджував Вітька.
І раптом всередині у мене щось обірвалось — я наважився. Будь-що-будь! Не можна ж допустити, щоб хлопці думали, що я боягуз.
Я підскочив до Губи і з розмаху тицьнув його кулаком в лице. Не влучив — він вчасно підставив лікоть.
Я знову тицьнув і знову промахнувся. Не вмів я все-таки битись.
— Так, ще, ще, сміливіше! Ех, Губа, слабак. Ось тобі зараз Рудий дасть! — чулось навкруги.-Молодець, Рудий! У вухо його, у вухо! Не бійся!
Губа відмахувався від мене, як від настирливої мухи. А мені все не вдавалося стукнути його як слід. Нарешті я розійшовся, підскочив і, заплющивши очі, вдарив його головою в груди. Він обхопив мене руками, і ми покотилися по землі.
І тут сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, починаючи бійку.
Губа спокійнісінько підім’яв мене під себе, сів зверху і, схопивши рукою мій рудий чуб, почав товкти носом в асфальт, приказуючи:
— А будеш лізти? Будеш лізти? Я тебе займав? Я тебе займав?
Він так міцно тримав мене, що я не міг ворухнутись і тільки безпорадно дригав ногами. А він все товк мене носом у тротуар і приказував. Нарешті я не витримав і попросив пощади. І лише тоді Губа відпустив мене. Коли я став на ноги, все розпливалось перед моїми очима, наче в тумані. Я ладен був провалитись крізь землю, вмерти на місці від сорому, образи, приниження і лютої безсилої злості, яка кліщами душила мене за горло і видавлювала з моїх очей нестримні сльози. Хлопці мовчали, збентежені таким несподіваним поворотом справи. І лише Костик пробубонів:
— Неправильно ти, Губа… Не по правилах… Ти ніжку підставив…
Але ніхто не підтримав Костика. Що там казати! Все було вірно. Васько-Губа, з якого всі сміялися, слабак Васько-Губа у всіх на очах бив мене і товк носом у землю, як найостанніше, найкапосніше щеня, — мене, Вітьку-Рудого, який глузував з нього і хотів показати свою силу! Більшого безчестя і приниження не можна було собі уявити!
Я відвернувся і, розмазуючи сльози по замурзаних щоках, сказав тремтячим голосом:
— Дим… проклятий… в очі лізе…
Навіщо я це сказав — сам не знаю. Напевне, я хотів як-небудь виправдати перед хлопцями свої сльози. Кому це було потрібно?
Сказав я ці безглузді слова, повернувся і повільно- повільно пішов по вулиці до свого будинку. Ніхто не вимовив і слова, не зупинив мене.
…Цілий тиждень після цього я не виходив з дому. Це був найтяжчий тиждень у моєму житті.^
Я хворобливо, до судороги в горлі ненавидів Васька-Губу. Ніколи я ще не переживав такого сильного почуття. Я плакав ночами. І кожну ніч мені снилося, що я жорстоко б’ю Губу, а він валяється біля моїх ніг і просить прощення. Я придумував для нього все нові й нові форми помсти. І… я знав, що нічого йому не зроблю.
Інколи я говорив собі: "Дурню! Адже ти сам у всьому винен. Ти ж перший поліз битися. Для чого?" Але тут же я згадував, як у всіх на очах Васько товк мене носом в землю і промовляв: "А будеш? Будеш?"
І ненависть спалахувала з новою силою. Якби він просто побив мене, тоді ще інша справа. А так… Ні! Ненавиджу!..
Минув тиждень. Не міг же я рік не виходити з дому! Ніхто цього не зміг би! І я вийшов. Мені було дуже страшно перший раз після всього цього з’явитися на очі хлопцям. А раптом — засміють. Але — ні. Жоден з них, навіть базіка Пантя, словом не обмовився. Начебто нічого й не було. Я обережно глянув на Губу. Але і в нього був вигляд, який не викликав ніяких підозрінь, — звичайний сонний і байдужий вигляд. І все пішло по-старому. Як і раніше, ми разом грали в піжмурки, в квача, в цурки, запускали змія, ганяли Абиних голубів (у Аби був цілий голубник) і, як раніше, коли було скучно, хлопці насміхалися з Губи.
І — дивна річ. Здавалось, я повинен був відчувати задоволення від тих загальних глузувань з Губи, з мого ворога. Але я навпаки — переживав якесь неприємне почуття, начебто, сміючись з Губи, хлопці в той же час сміялися і з мене, ніби підкреслюючи моє минуле приниження!
Хлопці, звичайно, нічого не підозрівали, вони думали, що я давно вже забув про той випадок. А я не забув. Судорога в горлі пройшла, а ненависть залишилась.
…Пролетіла золота київська осінь, відшуміли листопадові дощі, і настала зима — чи не найвеселіша пора року. Ми живемо на Річній. Є в Києві така вулиця — недалеко від площі Перемоги і, як не дивно, далеко від Дніпра. Ця вулиця проходить через яр — спочатку спускається вниз, потім круто підіймається вгору. А внизу тече колишня річка Либідь, яка давно вже стала звичайною канавою. Її всі тепер так звуть — канава. Через канаву — дерев’яний міст. Але по цьому мосту, та й взагалі по нашій Річній майже ніхто ніколи не їздить, особливо взимку. По ній просто неможливо їздити — дуже круті схили: жодна машина не вибереться. А тому взимку Річна перетворюється на ковзанку. Не тільки ми, а й хлопці з вулиць Менжинського, Володарського, з Повітрофлотського шосе приходять сюди кататися на санках. Двірники давно примирилися, з цим і посипають піском тільки тротуари, а бруківку не зачіпають. І в зимові вечори, коли засвічуються ліхтарі і, розгойдуючись на вітрі, розсипають навкруги сліпучі іскри снігу, на нашій вулиці народу — як на Хрещатику.
По бруківці нескінченною лавиною мчать санки, переганяють одне одного, стикаються, перевертаються й знову летять униз. Сміх, вереск, крики… І яких тільки санок тут немає! І дерев’яні, фабричні, і залізні, і саморобні самокати зі старих ковзанів-снігурочок, і навіть справжні північні нарти.
Але найкращі санки — в Аби. Великі, важкі, міцні. Полозки з чавунних труб, настил із товстих дубових дощок. Справжній танк. Знамениті, непереможні санки в Аби!
До минулого року в нас був звичай — влаштовувати санкові бої. З однієї і з другої гори мчалися загони і зустрічались на мосту. Але після того, як "танк" Аби вщент розбив дерев’яні санки сина аптекаря з вулиці Володарського, бої були заборонені. Та й без боїв скільки радості на ковзанці!