Лишивши городового охороняти горище, Бєльчиков побіг у поліцію за підмогою.
Аристарх Іванович був у відчаї.
— Ех! — крізь стиснуті зуби бурмотів він. — Спіймають! Пропав Кузьма! І як безглуздо пропав! От чорт!.. І не здогадається ж, що через дах втекти можна. Ех, не здогадається! З того боку, де комин, на сусідній будинок можна перейти. По ринві спуститися треба. Не знайде сам… Нізащо не знайде! Та ще в таку негоду. Ех, проклята нога! По пожежній драбині заліз би і вивів Кузьму… Ех!.. Через які-небудь чверть години пізно буде — приведе паразит Бєльчиков поліцію. Спіймають… Ванько!.. Ти куди?!
Але Ваня вже грюкнув дверима і вибіг у двір…
Ми на кілька секунд заціпеніли, потім схаменулись і кинулися слідом за ним.
Під пожежною драбиною стояла прихилена до стіни велика тачка, якою Аристарх Іванович возив сміття. Ваня вже спритно виліз на неї, вхопився руками за першу скобу драбини й швидко почав підійматися…
Не знаючи, що робити, ми розгублено зупинились.
З двірницької, сильно кульгаючи і кривлячись від болю, вийшов Аристарх Іванович. Він поклав руки на плечі мені й Митьці, злегка сперся і, зціпивши зуби, мовчки дивився вгору. Мрячив дрібний осінній дощ. Холодний вітер шалено свистів під дахом. Було темно, і скоро ми вже ледве розрізняли маленьку постать Вані, що повзла по чорній стіні. Ми стояли, підвівши голови і дивлячись угору. По наших обличчях струменіли холодні краплини дощу і стікали за комір. Ми тремтіли й цокотіли зубами. Та не від холоду, ні. Ми не відчували холоду. Ми тремтіли від напруження, від страху за Ваню. Ми — ніби разом з ним, чіпляючись за мокрі крижані залізні скоби, дерлись по драбині…
Що відчував у цей час Ваня, я не знаю. Він ніколи так і не розповів. Але можна собі уявити. І ти, Мишко, звичайно, краще за всіх можеш собі зараз це уявити! Вані, напевне, було дуже страшно!..
Добравшись до четвертого поверху, він затримався на якусь хвилину (втомився, мабуть), потім знову поліз.
І ось над дахом, на тлі прояснілого раптом неба, з’явився маленький темний силует. Ваня вибрався на дах.
В цей час на подвір’я вбіг Бєльчиков у супроводі кількох поліцаїв. Ми поспішно сховалися за ріг будинку.
Бєльчиков глянув угору і, очевидно, помітив силует над дахом. Вирішивши, що це хоче спуститися пожежною драбиною той, хто забарикадувався на горищі, поручик вихопив пістолет і кілька разів вистрілив. Силует зник…
Наказавши одному з поліцаїв охороняти пожежну драбину, Бєльчиков з іншими поспішив на горище. І за кілька хвилин звідти знову залунали удари. Вони не вщухали півгодини, стаючи все гучнішими й сильнішими. Нелегко було поліцаям виламати ковані залізом двері.
Нарешті стало тихо.
Вибравши момент, коли поліцай, що вартував біля пожежної драбини, відвернувся, ми, крадучись, повернули до двірницької. Знесилений Аристарх Іванович опустився на ліжко і мокрими тремтячими пальцями почав скручувати цигарку. Пальці не слухались, папір рвався, тютюн сипався двірникові на коліна. Ми, затамувавши подих, чекали…
Почулися гучні голоси, лайка, і по сходах вниз загупали ковані чоботи.
Двері двірницької широко розчинилися — увійшов Бєльчиков, тримаючи за комір… Ваню. З-за спини Бєльчикова виглядали сердиті пики поліцаїв.
— Бандити! — люто заволав поручик, підступаючи до Аристарха Івановича. — Це ти, негіднику, підіслав це щеня, щоб воно вкрало моїх курей. Ти навмисне сховав ключа. Уб’ю!
І Бєльчиков з розмаху вдарив Аристарха Івановича. Аристарх Іванович відсахнувся, оторопів, але потім обличчя його враз проясніло. Він зрозумів, що Ваня зробив свою справу. Солдат утік. І поліцаї, вдершися на горище, знайшли там лише Ваню… Аристарх Іванович радісно посміхнувся і підморгнув Вані. Ваня ледь помітно всміхнувся йому у відповідь і кивнув головою… І тільки тут ми помітили, що обличчя у Вані закривавлене: на щоці, біля лівого ока, чорніла вузька довга ранка — куля Бєльчикова зачепила його.
Поручик здивовано і підозріло подивився на усміхненого Аристарха Івановича і, повернувшись до поліцаїв, промовив:
— Одне лише дивно, як міг такий малюк підперти двері важкою колодою?.. І щось мені здається, я його бачив тут, у двірницькій, коли прийшов за ключем… Га? Підозріло!.. Ну, нічого, в участку розберемося… Збирайся, швидко! — кинув він Аристарху Івановичу. — А ви, голодранці, марш звідси!
І Бєльчиков виштовхнув нас за двері. Але ми не втекли, а сховалися в підворітті. І ми бачили, як поліцаї вивели з дому Ваню і Аристарха Івановича. Аристарх Іванович ледве йшов, тримаючись за Ваню. Він ласкаво дивився на племінника і продовжував посміхатися. У Вані обличчя було по-дорослому серйозне, але він не міг приховати радість і хлоп’ячу гордість своїм подвигом. «Ми… заздрили Вані…
Наступного ранку мене, Митьку і Яшку викликали в участок на допит. Нас допитували довго, залякували і навіть били, але ми нічого не сказали, нічогісінько!
Жандарми, напевне, все-таки щось підозрівали, але взнати так нічого і не змогли. Солдата ніхто не бачив.
І нікому не спало на думку, що маленький сільський хлопчик в холодну осінню негоду міг вилізти по цій пожежній драбині на дах шестиповерхового будинку…
Аристарха Івановича і Ваню судили як злодіїв. І кудись вислали.
З тих пір я понад п’ятнадцять років нічого не знав і не чув про Ваню.
І вже після Жовтневої революції, в 1920 році, під час громадянської війни випадково зустрів його.
Я тоді служив у Першій Кінній і бився на Україні з білополяками.
Призначили до нас нового ротного командира — молодого, вихрястого, з ледве помітним шрамом під оком на лівій щоці. Його обличчя мені одразу здалося ніби знайомим, але я ніяк не міг пригадати, де зустрічав його. А питати незручно — командир. Але потім якось він сам розговорився зі мною, взнав, що я киянин, почав розпитувати… І раптом кинувся обіймати…
Ваня розповів мені, як вони жили з Аристархом Івановичем в Сибіру, як він довго розшукував свого батька, поки не дізнався, що той помер на засланні, як втекли вони знову на Україну і п’ять років переховувались по різних селах… І як став він, Ваня, справжнім революціонером. Скільки довелося пережити цьому вихрястому парубкові, скільки разів він дивився смерті у вічі!
Я пишався своїм командиром.
Цілий рік воював я під його начальством…
…А зараз Ваня (уже, звичайно, не Ваня, а Іван Іванович) — служить на Далекому Сході…
Ми часто з ним листуємось. І я йому обов’язково, Мишко, напишу, як ти дерся на „його“ пожежну драбину!..
ПАШКА-ЧОБОТАР
Ось уже третій рік працює Пашка в шевській майстерні Івана Семеновича.
Пашка — круглий сирота. Скільки він себе пам’ятає, живе у чужих людей. Три роки тому померла сліпа бабуся, з якою він ходив вулицями Києва і просив "христа ради". І тоді "з ласки" взяв його у свою майстерню швець Іван Семенович. Важко було звикнути до цієї "ласки"!
З природи Пашка — хлопець кмітливий. За ці роки він здорово навчився чоботарювати і працює тепер не гірше підмайстрів. Але хазяїн все ще вважає його учнем і грошей не платить. Хазяїнові це вигідно. І Пашка нічого не може вдіяти.
Жив Пашка прямо в майстерні. Це хазяїнові теж вигідно — безплатний сторож.
Спочатку Пашка дуже боявся залишатися на ніч сам у майстерні. В комині страшним людським голосом завивав вітер, по підлозі бігали голодні пацюки. А за вікном весь час лунали чиїсь кроки. Але потім Пашка звик і вже не звертав на це ніякої уваги. І лише, коли знахабнілі пацюки починали бігати надто близько, Пашка прокидався, жбурляв у них чоботом і знову засинав…
Шевська майстерня Івана Семеновича міститься в низькому сирому підвалі, маленькі гратчасті вікна якого ледве виглядають над землею. Біля одного з таких вікон і сидить Пашка.
В майстерні темно і пахне гнилою шкірою, кремом для взуття і ще якимсь нестерпно огидним і важким запахом, від якого паморочиться в голові.
Пашка сидить на низенькому стільчику з плетеним із брезентових ременів сидінням і дивиться у вікно. День у день він бачить одне й те саме: брудний запльований тротуар, бруківку, низ чавунного ліхтарного стовпа і книгарню по той бік вулиці. Сумна картина. Проте є одне, що весь час міняється в цій сумній картині. Це — ноги. Безкінечні ноги перехожих, що мелькають перед Пащиними очима. Вікно таке низьке, що людей не видно, видно лише їхні ноги. У грубезних солдатських чоботях, у красивих лакованих туфлях, у гостроносих хромових черевиках, у подертих калошах, у личаках і просто босі брудні ноги. І чи то від того, що Пашка весь час бачить ці ноги, а можливо, ще й тому, що доля примусила його зайнятися чоботарством, — ноги в Пащиній свідомості почали жити своїм особливим життям. Пашка навчився по ногах розрізняти людей, їхні характери, звички і вдачу. І побачивши нову людину, він, за звичкою, дивиться спочатку на ноги, а потім уже на обличчя.