І от, в один з таких, вже не зимових, але ще не весняних днів, весь Київ раптом завирував і захвилювався. По вулицях юрбами ходили люди, щось кричали і вітали один одного. Вони подовгу стояли біля афішних тумб і вголос читали якісь дивні слова: "Мы, Николай вторый, сочли за благо отречься от престола Государства Российского".
Оленчин тато прибіг з заводу, схопив Оленку на руки, підкинув високо-високо, так, що у Оленки перехопило подих, і радісно вигукнув:
— Донечко! Царя скинули! Революція! Нове життя починається! Розумієш? Ех, мала, нічого ти не розумієш!
Але він даремно говорив, що Оленка нічого не розуміє. Оленка добре знала, що цар поганий, жорстокий і злий. Це він винен, що померла мати, що загинув на війні брат Андрій і що Оленці нічого їсти… Батько сам не раз говорив про це. Ні, Оленка все розуміла.
І вона дуже зраділа, що царя скинули…
Але минуло кілька днів.
І Оленка перестала що-небудь розуміти.
В цей день знову на вулицях була сила-силенна людей. По Києву з музикою і барабанами йшли війська. Обличчя у солдатів були змучені, стомлені і невеселі. Їх знову посилали на фронт вмирати під кулями. І їм було, мабуть, сумно. На тротуарах стояли панки і панянки з червоними бантами на грудях. Вони весь час кричали "ура" і махали руками. Солдати одвертались від них.
Якийсь товстий бундючний генерал в білих рукавичках і теж з червоним бантом на грудях громовим голосом вигукнув:
— Яка радість! Воістину єднання армії і народу!
Разом з військами Оленка дійшла до Купецького саду.
І тут, в Купецькому саду, вона побачила Сашка Бібікова, п’ятнадцятирічного пихатого здорованя, який жив по сусідству — в великому будинку на Олександрійській вулиці. Сашко Бібіков був буржуйський син і вчився на Солом’янці в кадетському корпусі. Всі арсенальські дітлахи його ненавиділи і боялись. Він випробовував на них свій "військовий талант". Разом із своїми друзями-кадетами влаштовував облави на малих арсенальців і нещадно їх лупцював.
Сашко стояв на лавці, розмахував кашкетом, до якого була причеплена яскравочервона шовкова троянда, і читав вірші:
Коли Сашко закінчив, гімназистки і кадети, що стояли навколо, пронизливо закричали "ура" і почали кидати в повітря кашкети, капелюшки і хусточки. Сашко Бібіков теж підкинув у повітря свого кашкета з червоною трояндою, але він відлетів убік і впав до ніг Оленки, в брудний талий сніг.
Сашко зіскочив з лавки і нагнувся за кашкетом. Оленка розгубилася і не встигла одійти. Сашко випростався— люто глянув на неї. Потім боляче штовхнув її коліном у спину і вигукнув:
— Ану, шмарката, геть звідси! Не крутись під ногами! Не заважай нам революцію робить!
І, струсивши грязюку з кашкета просто Оленці в обличчя, пішов по алеї…
… Ні, Оленка перестала розуміти, що робиться навколо. Чому не починається нове життя, про яке говорив тато? Чому разом з царем не скинули Сашка Бібікова? Чому багаті продовжують веселитися, радіти і ображати бідних? Невже революція зроблена для багатих? Ні, тут щось не так!..
Батько приходив з роботи похмурий, мовчазний. Він уже більше не підкидав Оленку на руках і не говорив про нове життя. Одного разу вона чула, як він сказав якомусь робітникові, що хтось обдурив народ і що далі так продовжуватися не може. І Оленка зрозуміла нарешті, що революція була несправжня і що повинно щось трапитись.
Пролетіла весна, минуло літо і наступила осінь, неспокійна і тривожна.
Оленчин тато
Але чому все-таки тато відправив її саму додому? Що трапилось? Що робить він зараз там, у клубі на Собачій стежці? Минуло вже довгих три години, а його все ще немає.
Оленка сидить на порозі хатинки і терпляче жде. В холодному осінньому небі спалахнули зірки — кліпають своїми сріблястими віями, немов підморгують Оленці і посміхаються. А Оленці сумно. їй завжди сумно, коли довго немає тата. Маленька хатинка, де — вони живуть удвох з татом, стоїть на краю глибокого яру, по той бік якого розкинувся великий, схожий на фортецю, завод "Арсенал". Оленчин тато працює на цьому заводі вже понад п’ятнадцять років.
Все навколо, таке знайоме і звичне, чогось здається сьогодні чужим, непривітним — і високі мури заводу, і яр, і кущі…
Незабаром зовсім стемніло. Відчинені двері хатини зяяли величезною чорною діркою. Було страшно туди дивитись. А навкруги тихо-тихо. І Оленка раптом подумала, що тато вже зовсім не прийде. У неї від страху затремтіли коліна. Але якраз в цю мить почулися кроки, і батьків голос покликав:
— Оленко!
— Татусю! — Оленка кинулась йому назустріч…
Тато підхопив її на руки:
— Ну, ну, чого ти?
Оленка припала до його колючої щоки і схлипнула:
— Чого ти так довго?
— Ех, Оленко, ех, донечко моя, тут такі діла!.. Такі діла починаються!..
Оленка відчувала, як на батьковій шиї під рукою у неї швидко-швидко б’ється якась жилка. Тато був чимось схвильований і говорив задихаючись.
Він сів на поріг і посадовив Оленку собі на коліна.
— Знаєш, завтра… Ти тільки не бійся. Розумієш, у Петрограді революція! Справжня! Робітники прогнали всіх багатіїв, захопили владу. І ми, арсенальці, вирішили завтра… теж…
У Оленки від хвилювання завмерло серце, і вона рвучко обхопила тата руками.
— Та ти не бійся, дурненька, зі мною нічого не трапиться, — говорив він, гладячи її по голівці. — Мене куля не бере… А ось ти… тобі треба буде сховатися. В погребі. Я приготую там їжі на кілька днів, постіль теплу. Адже ти у мене зовсім доросла вже. Ти ж не будеш боятись, правда? Тільки я тебе дуже прошу — не виходь. Ми переможем, і я повернусь… От побачиш…
— Добре, батьку.
Оленка більше нічого не сказала, тільки ще міцніше пригорнулася до тата, ніби вже прийшло це завтра, і він вже ішов…
Літак з червоним прапором
Це була неділя, 29 жовтня 1917 року. Оленчин тато з самісінького ранку пішов на завод.
У місті було так тихо, ніби воно вимерло. Вулиці були безлюдні, мов уночі. Тільки зрідка по них проїздили грузовики з озброєними солдатами — військовий патруль. Трамваї не ходили, магазини були замкнені. 1 навіть вікна будинків щільно прикриті віконницями. А в Марийському парку біля царського палацу безвусі юнкери зводили барикади і рили окопи.
Місто чекало.
"Піду до заводу. Може, тата побачу", вирішила Оленка.
Вона обережно почала спускатися в яр.
Ось Оленка вже крадеться вздовж високої, з вузькими бійницями, арсенальської стіни.
Раптом вона завмерла. По той бік вулиці з підворіття виглядав Сашко Бібіков. В руках він держав військовий бінокль і через цей бінокль пильно дивився на "Арсенал". За спиною у Сашка виднілось дуло карабіна.
Що йому тут треба? Що він виглядає? Від хвилювання у Оленки пересохло в роті. І раптом майнула думка — Сашко Бібіков хоче вбити тата. Оленці стало так страшно, що вона мало не закричала. А в цей час Сашко сховав бінокль і зник у підворітті.
Оленка клубком скотилася в яр і кинулась додому. Кілька хвилин вона лежала в кущах, неподалік від хатинки і не могла отямитись. Потім помалу почала заспокоюватись…
Який це довгий, безкінечно довгий тривожний нень!
Як важко чекати в цій напруженій зловісній тиші!
Якщо вже має статися, то хай уже скоріше станеться!
І ось, нарешті, о п’ятій годині вечора в небі почулося дивне дзвінке гудіння. Немов десь зовсім близько, за кущами, літав величезний джміль. І несподівано над "Арсеналом" з’явився літак — незграбний, великий схожий на велетенську бабку. На літаку маяв яскравий червоний прапор.