Трохи погаласували, потім урешті вгамувались, і, як часто буває в таких випадках, запала глибока, значуща тиша. Мене попросили зірвати віко, і я, звичайно, зробив це, мовляв, «із безмежною втіхою». Я приставив до щілини долото, кілька разів легенько стукнув по ньому молотком, віко враз піднялося, і в ту ж мить у ящику рвучко звівся, обличчям просто до хазяїна, вкритий саднами, закривавлений, уже зачеплений тліном труп замордованого містера Шатлворсі. Якусь хвильку труп застигло, скорботно витріщався тьмяними мертвими очима в обличчя містерові Честенові; потім повільно, але виразно, з притиском промовивши двоє слів: «Це ти!»* — вивалився через бічну стінку ящика, ніби цілком задоволений, і, здригаючись, простягся на столі.
Те, що відбулося потім, годі змалювати словами. Всі кинулися стрімголов до дверей і вікон, де декотрі з гостей, начебто найдужчі, просто-таки зомліли від жаху. Та минули перші божевільні секунди переляку, і очі всіх звернулись до містера Честена. Навіть проживши тисячу років, я не зміг би забути смертної муки, що відбилась на його спотвореному обличчі, щойно такому розчервонілому від радості й від вина. Якусь хвилину він сидів нерухомо, наче мармурова статуя; погляд його, безтямний, застиглий і порожній, був неначе звернений усередину, заглиблений у споглядання власної підлої, злочинної душі. Та врешті той погляд раптом ніби вернувся в довколишній світ; убивця схопився зі стільця, важко повалився головою й плечима на стіл і, припавши до трупа, квапливо, надривно виповів у всіх подробицях свій огидний злочин, за який раніше ув'язнили й прирекли до смерті містера Пенніфезера.
Зміст його сповіді був загалом такий: він їхав за своєю жертвою назирці аж до калабані, там вистрелив із пістолета в коня, руків'ям пістолета вбив вершника, заволодів його гаманцем і, гадаючи, що кінь неживий, на превелику силу затяг його в зарості ожини над водою. Труп містера Шатлворсі прив'язав до свого сідла й одвіз у безпечну схованку далеко в лісі.
Жилетку, ніж, гаманець і кулю він сам підкинув туди, де їх згодом знайдено, розраховуючи таким чином помститись містерові Пенніфезерові. Він-таки підстроїв так, щоб знайшли закривавлену хусточку й сорочку.
Під кінець цієї моторошної розповіді злочинцеві слова звучали кволо й глухо. Коли сповідь нарешті скінчилась, він звівся, позадкував від столу і впав — неживий.
Спосіб, яким злочинця змушено до цього вельми вчасного признання, був, при всій своїй дійовості, дуже простий. Надмірна щирість містера Честена була мені неприємна і з самого початку збудила в мене підозру. Я був при тому, коли містер Пенніфезер ударив його, і сатанинсько-злобний вираз, що на мить проступив на його обличчі, показав мені, що погроза помститись буде, коли з'явиться змога, неодмінно здійснена. Тому я був готовий розглядати всі маневри «Старого Чарлі» зовсім не в тому світлі, в якому розглядали славні городяни Ретлборо. Я зразу побачив, що всі знахідки-викриття, прямо чи непрямо, були зроблені ним самим. Але до кінця мені відкрила очі на правду історія з кулею, яку містер Честен сам знайшов у трупі коня. Городяни забули, що на трупі був і вхідний, і вихідний отвір від кулі, але я не забув. І добре зрозумів: якщо кулю, що пролетіла наскрізь, знайшли в трупі, значить її підкинув туди той, хто її там знайшов. Закривавлена сорочка й хусточка потвердили здогад, підказаний кулею: при пильнішому огляді кров виявилася звичайнісіньким бордо, не більше. Коли я замислився про всі ці речі, а також про ту щедрість та марнотратність, які почав виявляти містер Честен, підозра моя остаточно зміцніла, хоч я й не висловлював її.
Тим часом я сам заходився пильно розшукувати труп містера Шатлворсі і, зрозуміло, шукав його зовсім не в тих місцях, куди водив городян містер Честен. І справді через кілька днів я наткнувся на старий висохлий колодязь, майже не видний у заростях ожини, і там, на дні, знайшов те, що шукав.
А свого часу я чув ту розмову двох приятелів, у якій містер Честен вициганив у господаря обіцянку подарувати йому ящик «шато-марґо». Це й дало мені ключ. Я роздобув міцну пластину китового вуса, запхав її крізь горло в труп, а труп поклав у старий ящик з-під вина, зігнувши його вдвоє так, щоб зігнувся й китовий вус. Потім сильно притиснув труп віком, а віко прибив гвіздками — звісно, розраховуючи на те, що, тільки-но гвіздки будуть вирвані, віко відкинеться, а труп випростається.