Вівця
Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.
Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі сої тривоги і страхи.
- Ти хочеш, що я наділив тебе якимось засобом для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.
- Так.
- Чи підійшли б тобі гострі зуби?
Вівця заперечно захитала головою:
- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що розбійниця.
- Чи хотіла б ти мати великі кігті?
- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей …
- Я міг би вприснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.
- Про це не може бути й мови. Всі мене б зневажали, як змію.
- А як ти ставишся до міцних рогів?
- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.
- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.
- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є …
Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої люд кости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.
Сила не зігріє нас у ночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.
Стежка
Жила-була дівчинка. Нікого з рідні, окрім батька, в неї не було. Однак, вони жили дуже щасливо. Проте злі люди, заздрісні й мстиві, викрали дівчинку.
Одного разу, коли вона йшла до школи, її перестріли люди в довгих плащах, схопили і помчали на своїх чорних конях. Від’їхавши досить далеко від села, вони звернули до лісу – темного, густого, в якому постійно пропадали люди. Злі люди дуже хотіли, щоб дівчинка заблукала і загинула там.
Заглиблюючись у ліс, злочинці дійшли до непролазної гущавини. Тут злодії і покинули дівчинку.
Маленька плакала зі страху і проказувала, а властиво навіть не проказувала, а голосно кричала молитву, якої навчила її мама: «Пресвятая Богородице, спаси нас».
Прихилившись до старезного дерева, вона заходилась плечем, але продовжувала свою молитву: «Богородице Діво, радуйся, благодатна, Господь з тобою, благословенна ти в женах …»
Поки дівчинка плакала свою молитву, біля її ніг виросла дивовижної краси троянда, з делікатними, ніжними пелюстками. Трохи віддалік, між травою, появилася ще одна, а за нею – ще і ще … Троянди сплітали ланцюжок – стежку, яка вела через ліс.
Дівчинка почала переходити від однієї троянди до іншої, спочатку повільно, а потім щоразу швидше і швидше. Невдовзі вона вийшла на узлісся, де на неї чекав тато. Він також помітив трояндову стежку і вирушив назустріч дочці.
На цьому шляху йому теж допомогла безупинне проказування молитви «Богородице Діво». Кожна відмовлена молитва впліталася в трояндову доріжку, яка й звела дочку і батька.
Так само й кожне наше «Богородице Діво» провадить нас звивистими стежками цього світу в обійми нашого небесного Отця.
Заробіток
На запрошення Берлінського університету до Німеччини прибув китайський учений. Біля виходу з летовища його зустрів німецький колега. Привітавши і обмінявшись люб’язностями, вони вирішили поїхати в центр міста. На зупинці якраз стояв автобус, що ось-ось мав від’їжджати.
Німецький професор схопив руку свого китайського колегу і вигукнув: «Біжімо, швидко!»
Обоє кинулися бігти і ледве встигли вскочити в автобус. Одразу ж зачинилися двері й автобус рушив.
Німець полегшено зітхнув, поглянув на годинник і сказав: «Ми зекономили десять хвилин».
Китаєць здивовано запитав: «І що ми тепер зробимо з цими десятьма хвилинами?»
Не так важливо те, наскільки ми зайняті. Як те, чим зайняті. Бджолу завжди хвалять, а комара – ганять.