Утішений і ощасливлений визнанням дочки, батько наказав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту. «А ти, моя маленька, як сильно мене любиш?» - запитав її ніжно. Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жодного вагання: «Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!»
Король онімів: «Що ти сказала? Яку кухонну сіль?»
Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю: «Невдячна! Яке ти смієш так мене трактувати – ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене!» Відрікаюсь від тебе і наказую залишити мій дім!»
Бідна Шарлотта, ледве тамуючи сльози, мусила залишити палац і королівство свого батька. Вона почала працювати на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.
Одного разу до свого сусіда прибув з візитом король Генрих. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і самотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь каліфорнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії годувати кенгуру, а наймолодшу вигнав сам король.
Шарлотта відразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукру.
За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, скуштував страву, одразу ж в непристойний спосіб випльовував її в серветку.
Розлючений король наказав покликати куховарку.
Шарлотта прийшла і спокійно промовила: «Колись мій батько вигнав мене з дому за те, що я сказала йому, що люблю його, як кухонну сіль, що дає смак кожній страві. Не бажаючи робити йому прикрості, я додала до всіх страв цукор».
Король Генрих піднявся зі сльозами в очах: «У твоїх словах чути сіль мудрости, моя доню. Пробач мені і прийми корону».
Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плакали від радости: королівські хронічки того часу засвідчують, що всі їх сльози були солоні.
«Ви – сіль землі» (Мт. 5, 13).
Сонячний годинник
Один східний монарх із подорожі на Захід привіз сонячного годинника.
Перевезений подарунок цілковито змінив життя мешканців держави. Усі піддані дуже швидко навчилися ділити день на години, з радістю дивилися на годинок і вимірювали час. Вони стали пунктуальними, порядними, старанними, можна було покладатися на їх слово. Живучи так, вони упродовж кількох років нагромадили гроші і досягли добробуту.
Коли монарх помер, його добрі й щасливі піддані вирішили спорудити йому пам’ятник.
Оскільки сонячний годинник став для них символом і джерелом благополуччя, то вирішили помістити його в храмі під золотим куполом.
Коли храм був готовий і його купол навис над годинником, виявилося, що сонячне проміння не може до нього пробитися.
Маленький промінчик світла, завдяки якому виникала тінь, що була відбитком сонця, безповоротно щез, а враз із ним перестав існувати і час.
Одні мешканці знову стали не пунктуальними, інші – не дуже точними, а інші взагалі стали байдужими.
Кожен робив, що хотів, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Ціла держава знову погрузла в нестатках.
Чи й ми сьогодні не робимо щось подібного? Чи не намагаємося замкнути Бога в своєрідний музей або зробити з Нього звичайного цвинтарного сторожа?
Мигдаль
Стрункий, високий і тріюмфльний, з гідністю звернений у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.
Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: він з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співчутливих птахів.
Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до корони і почув, що пін нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягувати і поїдати ці личинки.
Мигдаль глибоко засмутився.
Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо було витримати.
Гордий мигдаль робив усе, що прогнати дятла.
Це йому не одразу, але вдалося.
З того дня личинки під корою могли спокійно розвиватися в поступово поширюватися по всьому дереву.