Що ті, які мене навчали, робили все,
Аби не сказати мені, що кіт – це кіт.
І ось – хіба не дивина? – я мусив
Опинитися у цьому пеклі,
Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!
Я люблю Тебе безмежно …
І хочу , щоб Ти знав.
Зараз почнеться страшна битва.
Хто знає, може ввечері
Я вже буду в Тебе.
Ми не були аж такими великими друзями,
Тому й тривожно мені, мій Боже, -
Чекатимеш Ти мені біля дверей чи ні.
Подивись: я плачу!
Я зовсім розкис!
О, якби я пізнав Тебе раніше …
Вже йду! Мушу йти.
Чи не парадокс:
Тепер, коли зустрів Тебе,
Я не боюся смерти.
До побачення!»
(Молитва, знайдена в наплічнику солдата, який загинув під Монте Касіно в 1944 році.)
Барильце
Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стрілка пробила йому ногу, і він мало не загинув.
Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примарилося Небо. Але було воно дуже далеко практично недосяжне для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар власне, уже давно відкинув усі лицарські правила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбійника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.
Повернувшись до тями, він, сповнений страху викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.
- Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасіння своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.
- Добре, сину – відповів пустельник. – Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.
- О, та це покута для дітей і жінок, - вигукнув лицар, войовничо піднісши в гору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхається , швидко його остудило.
Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочи, він пішов у бік річки. Занурив барильце у воду, але воно не наповнювалося водою.
- Це мабуть, якісь чари, - збентежився покутник. – Але ми ще побачимо, чия візьме!
Він пішов до джерела. Барильце знову залишилось порожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.
Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилась в лахміття, на агах кровоточили рани, а під пахвою він нас порожне барильце.
- Отче, - промовив лицар тихим зболеним голосом, я – обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце … Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осудженим на вічні муки» О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи …
Запізно я почав каятися.
Сльозі текли по його щоках. Одна малесенька сльозинка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою свіжою, доброю, невиданою досі водою.
Одна малесенька сльозинка розкаяння.
На Небо прибув черговий святий, якому дали в нагороду корону з чистого золота. Щасливий і гордий з такої відзнаки, він проходжався Небесними алеями, однак невдовзі помітив, що більшість святих носила корони, оздоблені клейнодами і коштовним камінням.
З ледь помітною ноткою образи в голосі він запитав: «Чому в моїй короні немає жодного клейнода?»
Ангел відповів: «Бо ти не заслужив. Клейноди це сльози, що їх святі пролили на землі. А ти ніколи не плакав».
«Як я міг плакати? – запитав святий. – То таке щастя купатися у Божій любові!»
«Безперечно, це велика справа, - відповів ангел. – Тому твоя корона з чистого золота. Але клейноди і коштовне каміння належить тим, які плакали».
Важка дружба
Пес і Кінь жили душа в душу. Обидва за найменшої нагоди виявляли один одному свою приязнь.
Пес приносив коневі найсмачніші кості з тих які йому вдавалося роздобути, а кінь відкладав для пса найвідбірніший овес.
Вони так сильно любили одне одного, що обоє померли з голоду.