Ось вони.
ХТО НАГРІВ МОРЕ
Коли Кешка був зовсім малий, він їздив з мамою далеко на Чорне море, у Крим.
Його мама працювала на заводі і вчилася у вечірньому інституті. На заводі їй дали путівку, щоб вона відпочила як слід, загоріла. Мама вирішила взяти Кешку із собою. Усі ленінградські знайомі казали: Чорне море не таке, як наше — Балтійське. Воно величезне і дуже тепле. А ще вони казали, що по Чорному морю проходить державний кордон з Болгарією, Румунією і Турцією… Кешка був страшенно гордий з того, що побачить все це на власні очі.
Приїхав Кешка у Крим пізно ввечері і ледве дочекався ранку — надто вже хотілося йому побачити Чорне море.
Рано-вранці мама звеліла Кешці взути сандалі, і вони пішли на пляж. Море справді було дуже велике. По краях густо-синє, а посередині виблискувало золотим, і рожевим, і срібним. Кешка одразу ж захотів купатися. Він скинув сандалі, майку і навіть трусики. Але мама сказала:
— Зачекай, треба воду попробувати. — Вона походила краєчком моря, біля самого берега, і похитала головою. — Вода холодна, Кешко. Купатися ще не можна.
Кешка теж попробував воду ногою. Звичайно, мама трохи перебільшувала, але вода все-таки холодна. А от круглі камінці, що ними усипаний весь пляж, були теплі. Ці камінчики називалися кумедно — галька, Сонце висіло ще низько, там, де море з небом сходиться, біля обрію. Однак мама роздяглася, постелила свій халат і запропонувала Кешці:
— Лягай, загоряй: вранці загар найкращий.
Кешка лежати не схотів. Він ходив по пляжу і весь час дивився на море. Намагався побачити болгарський, румунський і турецький кордони. Але так нічого й не побачив, окрім білих лінивих чайок. Мама незабаром заснула, і Кешка заходився збирати гальку. Камінці були дуже гарні і всі як один теплі. «А що, — подумав Кешка, — як ці камінчики покидати в море?.. Воно нагріється, і тоді можна буде купатися». Він пішов до берега і кинув у море камінь. Потім ще і ще.
На пляж почали сходитися люди, всі дивилися на Кешку і думали, що він просто бавиться — пускає млинці. А Кешка нікому не казав, яке потрібне діло він робить.
Сонце піднімалося дедалі вище. Камінці ставали дедалі гарячіші. А Кешка кидав і кидав їх у воду один по одному.
Хвильки, які теж кумедно називалися — баранці,— забігали на берег, схвально шурчали: «П-ррравильно, хлопчч-чику».
Прокинулася мама, глянула на сонечко, підійшла до води.
— Ну от, — сказала вона, — тепер вода саме добра, можна купатися… Сонечко постаралося.
Кешка засміявся, але не сперечався з мамою. Мама спала і не бачила, хто нагрів море. От і може вона помилитися.
НЕПРИЄМНОСТЕЙ ЦІЛА КУПА
Вранці Кешку розбудили мамині холодні руки. Кешка щулився, залазив глибше під ковдру. Але руки діставали його й там. Мама примовляла:
— Уставай, сплюхо, зима!.. Білі мухи прилетіли.
Кешка висунув голову з-під ковдри.
— Обманюєш, білих мух не буває.
Мама повернула голову Кешки до вікна, і він побачив, що за шибкою повільно летять лапаті білі сніжинки. Вони кружляють, обганяють одна одну, сідають на голі гілки великої липи.
Кешка в самих трусиках підбіг до вікна. Вулиця бїла-біла. І трамваї, і автобуси, і «Победьі», ЗІЛи — всі у білих накидках. У перехожих, які зупинилися почитати газету, на плечі лягли пухнасті білі коміри.
— Сніг!.. — закричав Кешка. А мама засміялася.
Була неділя, і Кешка одразу ж після сніданку побіг у двір, щоб побачитися з Мишком, головним своїм другом, який був на два класи старший. І ще треба було поговорити з Круглим Толиком, але… Першою, кого зустрів Кешка у дворі, була Людмилка. Правду кажучи, Кешка не дуже хотів з нею зустрічатися. Вона завжди прозивалася: Кешка-головешка… А спробуй за нею погнатися, — як куля влетить у своє парадне і загорлає на весь дім: «Маа-маа!!»
Іншим разом Кешка обминув би Людмилку, навіть балакати з нею не став би. Він так і хотів зробити, але язик сам по собі взяв і сказав:
— Людмилко, а я все про сніг знаю! Ага!..
— Я теж знаю, — відповіла Людмилка і спіймала на рукавичку велику сніжинку. — Сніг — це такі зірочки.
— І зовсім ні… Сніг — це мерзла вода. З теплих морів до нас прилітають хмари, тумани і тут від морозу перетворюються на сніг.
— Брешеш, — насупилася Людмилка, — все брешеш.
Кешка взяв Людмилчину руку і підніс до свого лиця. Зірочка тремтіла на довгих шерстинках, немов от-от полетить. її численні промені нагадували то списи, то ялинові гілки.
— Хіба ж можна таке з води зробити? — переможно прошепотіла Людмилка.