Прокинувся від крику чайок. Світало, але довкіл залягла густа імла. Я виповз з-під брезенту і роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалік, і не видно було нічого. Я не став зволікати і, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслідувачів і розмірковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Ґданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Ніч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двірець, контролюючи напрямки на портові міста півдня Англії. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я і збирався. Це десь біля ста двадцяти миль. Однак іти на двірець було ризиковано.
Було холодно, я підняв комір. На одній з каварень господар саме піднімав ролети. Заки я туди дійшов, він почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зігрітися, і замовив до кави дві канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потім хвильку повагався і узяв п’ятдесят грамів коньяку. Крім мене в каварні більше нікого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нічого не мав проти. Я попрохав телефоністку з’єднати мене з довідковою залізниці. Ніжний жіночий голос привітав мене і поцікавився, чого потребую. Мене цікавило, чи завершився страйк і чи потяг на Лондон зупиняється лише на головному двірці, чи ще десь. Ні, тільки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станція? Бат. Я подякував.
— Це всього тринадцять миль, — сказав господар. — Вам потрібно в Бат?
— Так.
— Зараз поїде туди наше авто. Ми возимо звідти молоко.
— Он як. Чудово. Скільки я повинен заплатити?
— Зроблю вам знижку. Ви рідкісний гість. У такий час у мене ще відвідувачів не було. А знаєте чому? Бо відкриваємося о шостій ранку. Але вчора я засидівся тут з друзями, то вже й заночував. Біля п’ятої прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не відчинити каварню? Аж тут і ви.
Дзиґар на стіні показував за двадцять шосту.
— Водій буде через п’ятнадцять хвилин, — сказав господар, помітивши мій погляд. — Заїдете туди за яких півгодини.
Я поснідав і цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Він привітався і запитав, скільки цього разу брати бідонів.
— Чотири, — відповів господар. — Ось цей пан тобі допоможе, а ти його закинь до Бата.
— Я завжди радий попутникам, — відповів хлопець і звернувся до мене: — Ходімо.
Я пішов за ним у глиб каварні, де було службове приміщення і стояли порожні бідони, та поміг йому завантажити. Я потиснув руку господарю і сів біля водія. Дорога на Бат бігла вздовж ріки. Ми погомоніли про се, про те, а за півгодини і справді були на передмісті Бату. Там я зійшов і поквапився на двірець. Доїхав без пригод. У Лондоні мав за мету потрапити на летовище і пошукати когось із нашого клубу, бо звідти часто літали до Лондона. Мій розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, і він забрав мене до Ґданська.
4
Так моя авіаційна афера завершилася. Більше випробовувати долю я не важився. При нагоді виговорив Ріхтеру все, що думаю про його стрийка. Ріхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, і я готовий був ухопитися за будь-яку. В авіаційному клубі товклися не тільки летуни, заходили сюди й люди з інших сфер, отже, я вбивав тут усі свої вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привів до мого столика колишнього летуна Віллі Гольца. Тепер він працював у прусському казині в Сопоті, а Сопот належав до вільного міста Гданська й устиг перетворитися на курортне місто, яке постійно розросталося і приваблювало розмаїтих небесних птахів. Віллі запропонував попрацювати в казині і мені. Я знав, як виглядає праця круп’є, але одна річ бути спостерігачем, а інша виконавцем, однак мене заспокоїли, що йдеться не про посаду круп’є, а про працю в бригаді охорони.
— З 1933-го, відколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, — розповідав Віллі. — Недавно звільнили кількох круп’є, що були євреями чи скидалися на євреїв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер є кілька вакансій. Але на круп’є треба підучитися і це немало коштує. А охоронцем можеш піти хоч зараз.
— Стояти на дверях? — запитав я з не надто оптимістичною міною.
— Ні, ходити по залах. Розумієш, у казино приходять не тільки порядні люди, а туди прилітають і різні пташки з темного світу — злодії, шулери, пройдисвіти, які вдають із себе графів, баронів, нафтових магнатів або навіть арабських шейхів. Обдаровують обслугу казина солідними чайовими, а коли під час гри треба їм врегулювати оплату за прогру, з’ясовується, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому біля опівночі хтось кинув до зали петарду, а заки тривала паніка, викрали частину жетонів. Інколи жетони крадуть і самі круп’є. Ось недавно в березні ми упіймали круп’є, який ховав до кишені жетон на 1000 Гульденів. Трапляються і фальшиві жетони, їх часом продають нашим гостям. Бувають ще такі типи, які розповідають, що розгадали таємницю рулетки й за певну суму можуть зрадити її. Уяви собі — є такі наївняки, що купуються.
Віллі розповів, що сопотське казино тепер одне з найвідоміших у Європі. Організували його ще в 1920 році два берлінці, демобілізовані офіцери німецької армії Лінке і Ратцлофф. Нічого в цьому оригінального не було, бо після війни схожі інституції виникли у більшості курортних містечках, таких, як Віші, Гавр, Монте-Карло. Після війни курорти переживали застій, а поява казино відчутно збільшила наплив курортників. Казино в Сопоті рятувало місто від фінансової кризи, а для багатьох польських газардистів[9] стало справжньою Меккою, адже в Польщі казино і загалом газард[10] було заборонено.
Спочатку сопотське казино було доволі скромним закладом, складалося лише з двох столів для гри в рулетку, жетони були порцелянові, а круп’є — демобілізовані військові. Однак з них було мало користі, і до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’є з Берліна, який колись працював у Монте-Карло. Колишніх офіцерів німецької армії звільнили й залучили до роботи фахівців, які походили переважно з Німеччини, але були тут і румуни, і чехи, і поляки. Казино розрослося, і незабаром вже запрацювало три зали. Марки замінили Гульденами, порцелянові жетони замінили пластмасовими різної барви, діаметру і номіналу — від двох гульденів до десяти тисяч. Крім того розрісся персонал казина — до двохсот осіб. Власники тішилися, але небавом переконалися, що великі зиски приносять і великі клопоти, бо прибутками казина почала цікавитися корумпована поліція. Довелося їм платити. Не відстали й політики, вимагаючи і свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фігурував комуністичний депутат з Сопота Нецковскі. Він зажадав грошей на безробітних, бо якщо буржуазія програє в казина гроші, украдені у пролетаріату, цілком логічно, щоб казино ті гроші робітникам повертало. Він отримав 4 600 марок, і цей факт зазначено у фінансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуваті журналісти з «Danziger Volksstimme» і відразу зацікавилися долею тієї суми. їм вдалося легко встановити, що комуністи грішми розпорядилися з правдивим комуністичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу — поклали до кишень, а безробітним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але ніхто не постраждав.
