Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт
Віллі витяг із кишені рекламу, яка до казина заманювала розмаїтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улітку в залах, овіяних свіжим морським повітрям, працює чудова вентиляція, а взимку — відповідний обігрів, завдяки чому перебування в казині стає приємністю не лише для гравців, а й для тих, хто участі в грі не бере. Між Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара міститься зручний і затишний буфет, чудове меню якого задовольняє будь-які потреби шлунку, і в якому вдень і вночі роїться від міжнародного товариства пань і панів. З Блакитної зали можна пройти до великої Червоної зали, де регулярно відбуваються танцювальні вечірки з мистецькими виставами. В елегантному фойє гість може поладнати справи, пов’язані з кореспонденцією, погортати свіжу пресу з різних країн».
Казино було одним з нечисленних місць у місті, де спокійно можна було розмовляти різними мовами. Серед гостей казина було чимало представників багатих єврейських родин та російських емігрантів. Тому в танцювальній залі, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калінку-малінку» і навіть «Боже, царя храні!»
5
Одного вечора, коли я сидів у аероклубі, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всіх відвідувачів умить націлилися на неї, і не тільки погляди чоловіків, але й погляди жінок. Дехто навіть вигукнув: «Ого!». Я побачив її відразу, але не квапився озиватися, мені хотілося, щоб усі присутні встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довідавшись, до кого вона прийшла. Нарешті вона помітила мене, усміхнулася і помахала рукою, я відповів, вона підійшла, і ми розцілувалися. Ірма розповіла, що проведе разом з батьками півтора тижня у Ґданську, а відтак поїде до Швайцарії та Італії в батькових справах і щойно потім, може, за місяць вони повернуться до Львова. Але це їй подобається, бо вони з матір’ю, заки батько вирішує бізнесові проблеми, провідують музеї та галереї і впиваються життям. Вона розпитала про мої пригоди, я сказав, що вирішив більше не брати участі в тих перелетах, натомість пішов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив свої проблеми з зором, і сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя зміна починалася о десятій вечора. Ірма виявила бажання піти до казина, але в нас ще був час — добрих три години, і я запропонував провести їх у ресторації при казині. То була пора, коли до ресторації лише починала прибувати публіка, але оркестра вже грала танцювальні мелодії, хоч ніхто й не танцював.
— Ви вмієте танцювати? — запитала Ірма.
— Умів, — сказав я. — Коли навчався в аерошколі. Тоді ми щовечора витанцьовували.
— Думаєте, що забули? Не бійтеся — ноги все самі пригадають.
І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танґо, і на мій подив справді ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресією, що час від часу лунали оплески. Ми танцювали, відпочивали за шампанським і знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене підійшов адміністратор ресторації, попрохав вибачення у дами й відвів набік.
— Скажіть, пане, чим ви займаєтеся?
— Працюю в казині охоронцем.
— Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером?[11] Тобто це три години роботи перед роботою в казині.
Я погодився, і пізніше ми з Ірмою провели всі вечори в цьому ресторані, витанцьовуючи, мов шалені, при цьому нам ставили випивку і ще й платили та не тільки мені, а й Ірмі, що її невимовно захоплювало — донька мільйонера на зарібках, такого ще з нею не бувало. Опісля ми йшли в казино, й Ірма спостерігала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нічого не казала, а коли призналася, мати її була ошелешена, але батько сказав, що ніколи не можна знати наперед, що саме у житті стане в пригоді й те, що донька вміє заробити копійку, свідчить, що вона цю копійку буде цінувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила її на танці. От тепер і маєш радість». Однак мама не поступалася: «Але я водила її для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товаристві з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяє? Добре, що це не у Львові. Нас би засміяли. І що нона знайшла в тому летунові?» Батько на те поблажливо усміхався: «І ти, і я добре знаємо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодної неприємної несподіванки я від неї не чекаю. А той хлопець виглядає на порядного, чемного. І він ні на що не претендує».
— Це ж правда? — запитала Ірма, зазираючи мені в очі. — Ви ж ні па що не претендуєте?
— Звичайно. Я скромний.
— Гм... А я, можливо, буду претендувати.
— На що? — здивувався я.
— Пізніше скажу.
В один із вечорів до ресторації завітали її батьки, вони не могли намилуватися своєю любою донечкою і з утіхою стежили, як сприймають наші танці гості. Ми задихані поверталися до столу, і, здавалося, що більше від життя нічого й не треба.
— Колись і я танцював, — казав її старий, — пригадуєш? Правда, ти була тоді, як пір’їнка, як наша Ірма, і я міг тебе, ухопивши за талію, обкрутити довкола себе. А вже не годен.
І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та віднікувалася, але і чоловік, і донька її мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само уміла добре танцювати, незважаючи на свою огрядність, і знову на нас дивилася вся зала, а в один із моментів я навіть ризикнув і, вхопивши даму за талію, крутнув довкола себе так спритно і швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Відтак поцілував їй ручку і провів до столу. Пан Ґредель тішився неймовірно, Ірма матусю розцілувала, а стара дихала, як ковальський міх, і обмахувалася хустинкою.
— Якби ви мене... — казала вона, — ...якби ви мене бодай попередили про той перекрут...
— О, якби він тебе попередив, — засміявся пан Ґредель, — то ти б ніколи не погодилася, бо боялася б, що не втримає, і обоє гугупнете на паркет.
— Але він це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом світ мені перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга і вузька сукня, а якби, не приведи гріх, була широка розлітайка? Та то ж був би шкандаль.
— Мусимо це обмити, — сказав пан Ґредель, — адже тобі сьогодні було подаровано кілька хвилин незабутньої молодості.
Я розлив шампанське, і ми відпочивали, попиваючи, коли підійшов адміністратор і, вибачаючись, відкликав мене набік:
— Тут до мене звернулася публіка... а особливо барон Мюнхау, я хотів би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнім.
— З дівчиною? — запитав я.
— Ні-ні, з пані... Барон був у захопленні. І пропонує п’ятдесят Гульденів.
— Ми порадимося.
Ґредлі з зацікавленням вислухали пропозицію і не могли натішитися, їх бавило те, що тут їх ніхто не знає, що мають їх за звичайних людей тоді, як вони самі можуть роздавати по п’ятдесят Гульденів кому захочуть.
— Піди, піди, моя рибочко, — приказував Ґредель до дружини, — зароби й ти щось нам на вечерю, — і заливався сміхом.
Ірма теж під’юджувала, але мама все ще махала хустинкою біля обличчя і віднікувалася:
— Дайтеся на стримання, та скільки можна. Я маю стодвадцять кіля живої ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потім не позбираєте.
— Але, мамцю, — вуркотав біля неї Ґредель, — я так хочу ще побачити, як ти пурхаєш метеликом. А ще мене моцно інтригують ті п’ятдесят Гульденів. Бо я востаннє такі гроші заробляв, коли був шмаркачем.
Врешті пані Ґредльова дала себе вблагати, і ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тільки того й чекали, вшпарили тепер знову танго, і ми закружляли, як і раніше, а пані Ґредльова враз втратила всі свої сто двадцять кіля і перетворилася на пушинку, яку я ледве відчував у своїх руках, а потім ми знову зробили те, що викликало оплески — я перекрутив її довкола себе і опустив на паркет не менш обережно, ніж скляну вазу. Після того нам заграли фокстрот, і ми й тут показали все, на що були здатні. Під оплески повернулися до столу, розчулений Ґредель розцілував свою дружину, котра вся пашіла, і до якої знову повернулися ті її сто двадцять кіля живої ваги. А адміністратор приніс на таці пляшку шампана і конвертика, подякував і сказав, щоб шановна пані приходила до них частіше.