Ґредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кінчик банкноти і сказала:
— О, там і справді п’ятдесят ґульденів.
— Залишимо їм на чай, — хихотів пан Ґредель, виразно тішачись, а відтак розійшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього різні морські смаколики й кав’яр, і, коли нам те все несли до столу, то зі столу, де сидів барон Мюнхау, зиркали на нас із деякою підозрою, яка передалася також адміністраторові, й він, підійшовши до мене, тихенько поцікавився, чи той пан — кивнув на барона, — платоспроможний.
— Зараз переконаєтеся, — відказав я, — принесіть рахунок.
Коли кельнер приніс рахунок у червоному карнеті[12], Ґредель пробіг його очима, поклав туди суму, яка була за рахунком, і тих п’ятдесят гульденів зверху. Після того на нас зиркали вже всі кельнери, мабуть, мріючи, що їх закличуть до столу і ще щось замовлять, але того, що ми досі замовили, було й так забагато.
Останнього вечора ми з Ірмою взяли собі вільне в ресторані й гуляли над морем. Коли стемніло, звіявся сильний вітер і погнав хвилі до берега, небо затягнуло хмарами, і зібралося на дощ. Ми рушили в напрямку казина, коли злива наздогнала, і ми ледве встигли сховатися під грибком на пляжі. І тоді Ірма сказала:
— Пам’ятаєте, я казала, що буду на щось претендувати?
— Пам’ятаю.
— От я й претендую. Поцілуй мене.
Я пригорнув її і цілував так спрагло, як не цілував ще нікого, і в цей саме час торорохнув грім. Мимоволі ми відірвалися одне від одного.
— Ну, от, я ж казала, що коли вперше поцілуюся, грім загримить.
Вона засміялася, а по її волоссю стікали крапельки дощу.
— Бракує ще поваленого дерева, — сказав я.
Але й воно не забарилося, старий горіх на пагорбі, який розмила злива, заскрипів, посунувся вниз і врешті звалився з тріском на землю. Злива не вщухала, і нам не залишалося нічого іншого, як продовжувати цілуватися. І то був наш останній вечір. Наскільки він для мене виявився дорогим, я відчув наступного ранку, коли неймовірна туга пойняла мене, і разом з нею — нестримне бажання мчати навздогін за Ірмою, а як не за нею до Швайцарії, то все ж таки до Львова, аби бодай там її знову побачити. Але коли вона туди повернеться? Через місяць? Я став рахувати дні й постановив собі будь-що-будь вертатися додому. Невже не знайду там роботи? Хоча ким я буду там для неї? У Канаді був летуном, у Сопоті охоронцем казина, а у Львові? Піду у фордансери? Тут на чужині вона могла собі здибатися зі мною, але вдома діють інші приписи, і пильнують сотні очей їхнього кола. Далебі я вбив собі в голову надто багато нездійсненних мрій.
Тим часом над Сопотом нависла неспокійна атмосфера. Нацисти стали влаштовувати мітинги і смолоскипові походи, які відлякували туристів, у Лісовій Опері грали переважно Ваґнера, а в чарівливих сопотських скверах і в затишних каварнях відбувалися нацистські мітинги. Інколи гітлерівська чернь зачіпала по-хамському курортників, а новий бургомістр Сопота, палкий прихильник Гітлера, оголосив, що пора б уже організувати Гетто для жидів. На пляжі з’явилися таблички з написом «Жиди тут небажані». У казино нацисти теж приходили й поводилися, наче босяки, викрикуючи, що тут сидять самі п’явки, які смокчуть кров пролетаріату, але не гребували частуватися дармовими напоями. Водночас у казині з’явився кокаїн, його нюхали, хоч і крадькома, але значно частіше, ніж це було досі, і я навіть не сумнівався, звідки він тут узявся. Така пристрасть спричиняла спалахи агресії, доводилося розбороняти буянів, наражаючись на скандал, бо часто з’ясовувалося, що то не прості смертні, а «партайґеноссе». Я відчував, що з мене того всього досить, залишалося тільки вловити нагоду, коли можна буде покинути це все. І він не забарився. Я помітив чийсь пильний погляд, коли ж поглянув у той бік, упізнав у одному з гостей казина інженера, свого переслідувача в Англії. Я гарячково роздумував, що.чинити, коли той підійшов і промовив:
— А ти порядний хлоп, не? — і буцнув грайливо кулаком у живіт. — Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’єш зі мною?
Я не дивувався, що він зі мною спілкується отак по-панібратськи, бо ми були, вочевидь, одного віку.
— Мені не можна. Я на роботі.
— Зі мною можна. Крім того, я нині вашого адміністратора копнув у сраку. Буде наш. Партія потребує коштів.
Він потягнув мене до бару і замовив ямайського рому. Він дивився на мене, усміхаючись.
— Ми ж так і не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державної ваги. Не хотів би ще на нас попрацювати?
— Як летун?
— Так.
— У мене впав зір.
— Не свисти. У тебе він і тоді впав. Нам такі люди, які вміють тримати язика за зубами, потрібні. То як?
— Треба подумати.
— Ти, — гукнув до бармена, — освіжи! — а до мене: — Думай, думай. Один такий переліт вартує місяця роботи в казині. — Він, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелів і, нахилившись мені до вуха, прохрипів: — А як хочеш тут спокійно працювати, мусиш примружити очі. Розумієш? Ми вирішили внести деякі зміни, а то різні буржуї замість програвати надто часто виграють.
Щойно з його слів я здогадався, чому в казині зникли старі круп’є, а з’явилися підозрілі типи та частіше стали спалахувати скандали через підозри в махлюванні. Потім він поклигав до своїх, а я нарешті побачив світло в кінці тунелю — у мене вже не виникало вагань, що далі робити.
6
Наступного дня я покинув казино і вирушив до Львова, в якому не був кілька років. Коли звідси виїжджав на науку до Німеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашій хаті жив лише тато, старий австрійський емерит[13], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камізелькою і чорний мельоник[14] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камізельці зблискував срібний ланцюжок дзиґарка. Вуса в тата були так само чорні, наваксовані й стирчали догори. Він ішов щовечора до кнайпи, де збиралася їхня стара компанія, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву і згадували чудову австрійську епоху. Зранку він готував нам сніданок, потім сідав собі на лаві перед хатою й смалив люльку, перегукуючись із сусідами, або читав старі класичні романи, часом намагався їх переказувати, але, врешті переконавшись, що я в цей час думаю про своє і гублю нитку сюжету, покинув це діло. Поступово між нами зав’язалися стосунки, які не вимагали багатьох слів.
У львівському аероклубі інструкторські місця були зайняті, але обіцяли взяти мене за півроку. Тоді я пішов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигідна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливості зарібку були непогані, завжди траплялися старші пані, яким хотілося зі мною витанцьовувати, і вони оплачували не тільки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось більшого, але я не спокушався, хоч можливості заробити було б значно більше. У мене була Лідка, коханка, файна така бестія, коли вона заходила до кнайпи, всі хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловіка, котрий працював у популярній газеті «Nowy Wiek», але то не вадило, бо він часто десь райдував[15], а ми собі могли усамітнитися, і мені цього вистачало. Не вистачало тільки Ірми. Газети повідомляли про приїзд чи від’їзд поважних осіб, я уважно стежив за ними, але прізвища Ґредлів не траплялося.