— Про червоного душія.
— То ти? — з неабияким подивом промовив Кулюс.
— То я, — з неприхованою скромністю відповів той.
— О рани Господні! — вжахнулася Курчалаба. — А я біля нього такво сиджу!
— Не бійтеся, пані, — відказав одновухий, — мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.
— О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.
— То чим ви займалися? — спитав я. — Душили?
— Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.
— А де ви загубили одне вухо?
— О, то ціла історія, — зрадів душій. — Була в мене біня[24], ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.
— І скільки було жертв?
— Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.
— То ніби вам на тому ся розходило? — спитав Кулюс. — На одну більше чи менше, не грає ролі.
— Перепрошую, — твердо промовив душій, — я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. — Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. — Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.
— У нас гангстери неможливі, — сказав Кулюс, — бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі.
— Я пив. Ніц особливого, — сказав душій. — Самограй. — Потім зиркнув у вікно: — Приїхали.
Чути було, як скреготнула брама.
— Ну, виповзайте! — гукнув капрал, відчинивши двері.
— Я перша, — сказала Курчалаба і, підійшовши до краю авта, простягнула поліцаєві руку: — Прошу дамі подати руку.
— Ще чого! Злізай!
— Е ні! Інакше не злізу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуській? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!
Капрал втрачав терпець:
— Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.
— Е-е, як можна! — сказав поважно Кулюс. — То ж таки дама.
Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:
— Хвіст догори!
— Ви її знаєте? — запитав я в одновухого. — Чому її прозвали Курчалабою?
— А ви не бачили її рук? Худі, з довгими лазурями — чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!
Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.
— Нащо вам то? — спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. — Він зіпсований.
— То пам’ятка мого засраного дитинства, — сказав цілком поважно Кулюс. — Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.
— А-а, — хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.
— Прошу пана, — звернувся до нього Кулюс, — чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.
— Пізніше тобі все повернуть.
— Але ж він до того часу здохне.
— Хто?
— Хрущ.
— Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?
— Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.
Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.
— Коли мені сумно, — пояснив Кулюс, — я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще і дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.
— Тьху, — сказав капрал. — Забирай свого хруща.
Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:
— О, маєте! Червоний дутій.
Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:
— Навіть пристойно виглядає.
— Тим і брав, — сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.
— Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, — сказала пані.
— А нині ви його при собі не маєте? — запитав невинним голосом душій.
— Ні! — скрикнула пані істерично. — Не маю!
— Шкода, — зітхнув душій.
— У нього на совісті двадцять чотири жертви, — сказав капрал. — То вам не помпка від ровера.
— Перепрошую, двадцять три, — поправив душій. — І я не якась там помпка, а цілий ровер.
— Ну, нічо, нічо, — хитнув головою капрал, — тобі не довго вже лишилося. А це, — показав на мене, — особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, — і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.
— Не, — похитала головою жінка. — Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця — таке буває і не раз. Але щоб навпаки?
— Ну! — пожвавився капрал. — Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.
— І я вам скажу, — промовив пан з папіроскою, — що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?
— Де там. Пердолений фордансер, — скривився капрал. — А той, — тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, — закатрупив пана Мрожка.
— Не хотячи, — поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.
— Пана Мрожка! — промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. — Того, що сидів у нас за багатоженність?
— Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.
— Що ви кажете! — здивувався старший пан. — Ожив! Яка шкода.
— О, — втрутився Кулюс, — то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.
— Цить, — гримнув капрал. — А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.
— Е, тоті університети до добра не доведуть, — сказав старший пан.
— І я так кажу, — погодився капрал. — Воно, бачте, хоч люди й кебетні, але непевні. Доки злочинець на волі, панікують, що його ще не впіймали, а коли він тутечки — здіймають крик, що над ним знущаються. А насправді вся їхня наука гівна варта. Справжня наука починається в нас. Бо хто всі революції робить? — тут його очі на мент зблиснули нервовим вогнем і погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не віщує для мене нічого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодної щілинки, з якої могла б пробитися трава. — Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.
26