— То там, на Мощеній?
— Ая. За якусь сик... сик...
— Сиксуальну революцію, — підказав Кулюс.
— О, і ти там був? — суворо глипнув капрал.
— Тіко як спостерігач.
— Сиксуальну! Треба ж! — хитав головою старший пан. — У мене онучка — ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.
— Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.
Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.
— Ну, гаразд, — сказав капрал, — нам пора. За мною.
Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.
— Зміряй і зваж, — сказав капрал.
Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.
— Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! — дивувався тюремник.
— Перепрошую, але іно двадцять три.
Капрал розсміявся:
— Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, — кивнув мені.
— Вага вісімдесят два, — сказав тюремник. — Зріст метр вісімдесят п’ять.
— Добра тичка гівно мішати! — засміявся капрал. — А тепер ходімо за мною.
Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими Дверима капрал зупинився.
— То для страченців, — пояснив Кулюс.
— Мовчати! — гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.
В камері сидів огрядний парубійко.
— Здоров був, Лабасю! — привітався капрал.
— Дай Боже й вам, пане капрал, — відповів той, радісно усміхаючись.
— Як ся маєш?
— Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.
— Ти причастився?
— Ні, пане капрале.
— Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? — і він вказав на зелені двері в кінці коридору.
— Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.
— Невже таки через три?
— Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.
— Гм... І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха! — підхопив Лабась.
— І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?
— А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!
Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі пальці тремтіли.
— Я привів тобі напарника, — нарешті видушив сухо капрал. — Піде туди після Мальвіни. — Він підштовхнув душія до камери, той, повільно переступаючи, увійшов і завмер біля стіни. — А коли захочеш, я організую вам з Мальвіною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливіший у твоєму житті день, звісно після того дня, коли ти прийшов на світ, я можу навіть тобі прислати чарку коньяку.
— Перепрошую, пане капрале, але лікарі мені суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбачені наслідки, а ви потім будете відповідати.
Капрал затрясся від сміху і, підморгуючи нам, хихотів:
— Ото ску... ску... скурвий син, нє?
Помітивши, що капрал зібрався зачиняти камеру, Лабась запитав:
— Маю тільки одне питання... Е-е, як би то сказати... чи то буде боліти? Бо, знаєте, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, і я дістав шок, з якого мене ледве отямили. Розумієте, про що мені йдеться? Дуже не хочеться зіпсувати вам вашу відповідальну роботу.
Капрал наморщив чоло, похитав головою і відповів:
— Лабасю, ти й не підозрюєш, як нам тут усім буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зріднилися. Навіть не уявляю собі, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого співу. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традиціях. Процедура буде зведена буквально до кількох секунд. Раз-два — і ти вже тріпочеш крильцями в дорозі до неба.
— Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тільки про одну послугу. Чи не можна мені, наприклад, завтра організувати генеральну репетицію. Ну... примірятися... прилаштуватися... розумієте, що я маю на увазі? Бо ану ж у відповідальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, її будуть підтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тоді жодним чином не вкладетеся у ті кілька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповіли: раз-два і фю-урр!
— Гм, цілком слушне прохання. Дійсно, так часами буває, що шнурок не допасований через те, що перед тим вішали якогось курдупля або навпаки — цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання і обговорю його з паном директором. Всього найкращого.
Після цього він зачинив камеру. А тоді, звертаючись до нас, промовив:
— Мальвіна! Краля з вищого світу. Пінка-сметанка, хе-хе! А теж гуди — отруїла свого чоловіка, бо хотів з нею розлучитися. Людська скнарість веде до загибелі. Ходімо далі. — Дорогою продовжив: — Але гарна бестія! Шкода таку красу вішати. Як лише уявлю собі це пречудовне тіло на мотузці... як воно теліпається, смикається... Хочете, покажу?
Капрал підморгнув нам і рвучко звернув убік, ми проминули ще один довгий коридор і зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвіна Ходинецька». Капрал відчинив двері. З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.
— А-а, пане капрал! — усміхнулася вона. — Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?
— Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.
— Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.
— То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, — звернувся до нас, — ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!
— Ну, так... — погодилася білявка. — Другий раз я б так не попалася.
— Другого разу не буде... Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?
— Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов...
— А вийшов?..
— А вийшов лантух гівна!
— Ну, курва!
Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.
— Ну, будьте, як вдома, — кпив собі капрал. — Скоро обід.
Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба.
Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав: