Коли люди були рослинами, у них була й мова рослинна — мова запахів, та, на жаль, її тоді ніхто не встиг записати, стенографія ще не була винайдена. Рослини воювали між собою, захоплювали чужі терени, асимілювали й асимілювалися, у них текли соки, як зараз тече кров, вони навчалися виживати за будь-яких умов, вростати в спекотне літо і в зиму, пробиватися з-під снігу і з-під каміння, розламувати скелі й захаращувати водойми. Рослини були могутніми, живучішими навіть за ссавців і риб, тому жоден їхній вид не вимер, а лише трансформувався в інший, досконаліший і ще могутніший.
У голові пана Гера проростали всі ті рослини, які він знайшов, голова його буяла рослинністю, і, коли довкола панувала тиша, можна було почути, як у голові його рослини кільчаться й вруняться, лускають насінини й вистрілюють — інколи вони вилітали з вух, інколи з носа, а то й з вух чи рота, бо їх було так багато, що не вміщалися в голові, але він усе ніяк не міг заспокоїтися і продовжував шукати рослину, яку він назвав Праматір’ю Роду, але не годен був її описати.
«Прекрасні люди нас оточують, чи не так, любий Стенографе? — говорив Цензор, коли ми гуляли довкола нашого озера. — Узяти пана Гера. Комусь, аби здійснити такі епохальні відкриття, доводиться вирушати і піт за очі — в Африку чи на острови Полінезії, а він тутечки, просто в нас під ногами, відкриває непізнане й збагачує науку. А пані Кукіль, яка своїм янгольським голосом сповіщає нас про те, що світає, край неба палає? Її голос летить над лісами, плаями, горами... А потім вона поринає в стан, який нікому з нас не збагнути, бо уявляє себе жінкою без рук і без ніг і виголошує зашифровані повідомлення: «Шістсот двадцять вісім кома три, напрямок південь, тридцять один градус на схід. Крапка». А пан Шкраб, який власноруч задушив свою дружину, рідкісну хвойду, ми його місці так зробив би кожен, тільки не кожному трапилася така пагода. Ось ви, любий Стенографе, ви ж не задушили свою хво... тобто дружину, коли вона вам стала бемкати голову через ваше захопливе заняття. Ні, ви усамітнилися, як і я, ви, мов той середньовічний пустельник, пішли в густий ліс і поселилися віддалік од усіх зваб і клопотів, ви знайшли свій Едем коло нас із Гером, а ми біля вас».
У санаторії було чимало відпочивальників, дехто тут жив роками, а наше тихе безтурботне життя забезпечували Неторкані. їх рідко можна було побачити, вони найчастіше зливалися з тлом — зі стіною, з садом, і деревом, з повітрям. Вони виринали нізвідки й зникали в нікуди, але ми отримували харчі й усе необхідне. Єдина проблема, яка мене завше діймала, — відсутність чорнила, його не було на терені санаторію, доводилося замовляти, але Неторканий, який раз на місяць привозив чорнило з міста, чомусь ніколи не міг прихопити з собою більше ніж один маленький слоїчок, якого мені вистачало лише на кілька днів, а далі я змушений був писати, чим бог дасть — зеленим соком кропиви, білим соком молочаю, якщо не хотів, аби хтось сторонній прочитав мої записки, червоним соком буряка й вишні, кров’ю горобця, їдучо-зеленою пасокою розчавленої гусениці, ніжною пергою метелика, мурашиною кислотою, яка пропікала папір до дір. Добре, що бодай паперу було доволі, мені його видавали цілими пачками, бо то були зужиті бланки, заповнені лише з одного боку, другий бік був чистий, і можна було писати що заманеться.
Цензор, щойно заселившись, відразу заповнив свою шафку книжками. Цілими днями він тільки те й робив, що читав і черкав олівцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навіть не важився його зачіпати. Кілька днів у нашій кімнаті панувала така тиша, що я нічого путнього не зафіксував. Ото тільки, що голоси горобців та горлиць і кілька фраз Ботаніка: лінґулія арліні, самелія барбузі, луанда дармері...
Я починав нудитися, і отак з нудьги попросив Цензора дати прочитати книжку з тих, які прочитав він. Цензор стенув плечима і сказав: «Звичайно, але мушу попередити, що я її всю почеркав. У мене така звичка — креслити текст, який читаю. Якщо вам це не заважатиме, будь ласка». І він мені простягнув книжку одного сучасного автора. Розгорнувши її, я остовпів: вона й справді була вся покреслена, але це ще не все, бо й поля були пописані дрібненьким, але чітким каліграфічним почерком. Ці саморуч вписані рядки мали замінити ті, що були викреслені, а коли не вміщалися на полях, він робив окрему вкладку. І коли я став читати текст автора й порівнювати його з виправленнями, то побачив усю глибину помислів, розмах і велич Цензора. Відтак на прогулянці я не витерпів і поцікавився, чи він часом не письменник, бо стиль його зауваг, усі ті його власні варіанти тексту свідчать якраз про те, що він має неабиякий талант. Цензор поглянув на мене уважно, мовби намагаючись вловити бодай крихту іронії, але побачив перед собою лише мій захоплений погляд, який, чесно кажучи, прилип до мене ще з тих часів, коли я тільки те й робив, що зазирав до писка сильним світу цього, і сказав: «Так, я письменник, але не той, що пише книжки, а той, що їх благословляє у світ, робить їх кращими й мудрішими». І тоді він розкрився переді мною і признався, що працював багато років цензором. Звідтоді ми не розлучалися, я ходив за ним, наче тінь, і нотував усе все, що він розповідав.
У день його смерті його найближчий товариш Гер відкрив дивовижну квітку, невідому науці, маленьку таку, як мачинка, але красиву й мінливу, наче жінка. Назвав її Андреа Попеллі на честь покійного друга, і то було останнє його відкриття, бо життя для нього відтепер зупинилося. А життя Цензора не повинно одійти в невідь, як і його сни. Я мушу те все переказати так, як мені вдалося занотувати. Цензора звали Андреас».
II. Стефан
1
«Колір волосся чи очей Стефана Шуберта насправді не має жодного значення, але можна уточнити, що волосся чорне, а очі карі, зріст — метр вісімдесят п’ять. Таким він був замолоду, і таким його вперше побачимо, міми він летітиме над Атлантикою. Його мама українка, батько українізований нащадок австрійців, назвали його Стефаном на честь діда, австрійського полковника. Востаннє він з’явиться перед нами в 1996-му у Львові, місті своєї молодості. Він буде ходити вулицями, якими снив, помацуючи поглядом знайомі будинки, часто зупиняючись і мружачи очі, шукатиме власні сліди, але не побачить нічого з того, що залишив понад п’ятдесят років тому, бо все зазнало змін або назавше зникло. І тільки в одному місці він раптом натрапить на своє минуле й буде неабияк здивований, що є ще хтось живий з тієї буремної доби — один зі страху зробив неймовірної хоробрості послугу, а другий послав його на смерть, перед тим використавши.
А зараз він летить, і хмари ковзають уздовж літака, сизий туман ковтає його і супроводжує в ніч. Він зважився на неабияку авантюру, бо Атлантику за тієї доби перелітали ще рідко, але в нього не було виходу. Кар’єра летуна може урватися в найнесподіваніший момент, і то не конче через аеротрощу чи яке каліцтво, не через пиятику чи мордобій, а, скажімо, через дурну болячку, таку, що тьху — і її нема, а однак вона підстереже тебе коли-небудь, і ось вже твоє життя йде шкереберть. Власне це й спіткало його в 1936-му році, коли йому виповнилося двадцять два».
Одного разу, летячи над Балтійським морем, я відчув, що на очі мовби опустилася напівпрозора пелена, я кілька разів струснув головою, пелена трішки розсіялася, але видимість усе ще була поганою, так що доводилося весь час трусити головою. Я ледве доволікся до бази в Ґданську, нікому нічого не сказав, але, не зволікаючи, подався до окуліста. Той уважно збадав і поставив, як на свою медичну думку, цілком утішний діагноз: помутніння зору пов’язане з вадою артерій, що живлять троні ділянки кори мозку, доведеться прийняти серію заштриків, і зір підновиться, хоч, правда, він уже, мабуть, не буде стовідсотковим. Як для пересічної людини в цьому не було нічого страшного, але для летуна — хрест на всьому. Я, звичайно, не признався лікареві, хто я і чемно відбув усі процедури. На базі попрохав відпустку, на щастя, вона мені власне й так належала. Я мав надію, що все ж таки зір відновиться повністю, але так не сталося — зір упав на п’ять клятих відсотків.