Щомісяця летунів перевіряли від і до, своєї вади зору я приховати не зумів, контракт зі мною розірвали, я опинився на вулиці. З невеселими думками я забрів до аероклубу й дудлив пиво, все, що відбувалося довкола мене, відбувалося, наче за муром, я не чув гамору, не чув музики, не звертав уваги на знайомих, у такому стані апатії перебував, може, з годину, коли почув, що хтось мене плеснув по рамену. Це було так несподівано й недоречно з огляду на пригнічений настрій, що я, не встигнувши роззирнутися, вилаявся: «Якого дідька?», та за мить роздратування щезло — людина, яку побачив, була саме тією, яку в таку хвилю потребуєш і зустрічаєш зі щирим захопленням. Осип Хома був двометровим здоровилом, служив у військовому флоті в Ґдині, інколи з’являвся в клубі, й ми чудово вбивали вільний час. Осип, окрім того, що був морцем, мав славу боксера, німці його називали Віллі Хома, недавно він нокаутував у Варшаві польського чемпіона Пілата і тодішнього першуна Європи німця Герберта Рунґе, майбутнього чемпіона Олімпіади. Осип відразу здогадався з мого кислого вигляду, що маю клопоти.
— Справи кепські, — погодився він, вислухавши мою історію, — але не безнадійні. Усе ж таки в тебе зір на дев’ятдесят п’ять відсотків. Можеш спробувати найнятися до якоїсь іншої компанії.
Я похитав головою:
— Нема сенсу. Хіба там не такі самі вимоги? Якщо ці мене комісували, то й тамті не візьмуть.
— Військовим летуном так, але ти можеш найнятися, наприклад, на аеропошту.
— Смієшся? Літати на тих ґратах? Краще вже на розі газети продавати. Ти б, наприклад, пересів на рибальську шхуну після того, як стільки разів переплив Атлантику?
Осип засміявся.
— Напевно, ні. Сам знаєш — радити завше легше.
Він теж замовив собі пиво. Далі ми гомоніли про різні несуттєві речі, коли до нас приєднався ще один кумпель Ріхтер Мурнау, він був веселим заводіяцьким прусаком, з яким ми давно потоваришували. Утрійку бити бомки найприємніше. Ріхтер теж вислухав мої проблеми, хвильку подумав і звістив доволі цікаву новину:
— Знаєш, якщо ти не проти, є змога політати. І добре платять.
— Що ти маєш на увазі?
— Випробування нових моделей. Є така собі фірма «Avian», яка власне розробила нову модель. Мій стрий працює там. Не далі, як учора, питав, чи маю когось на оці. Вони там не будуть настільки скрупульозно присікуватися. Якщо маєш бажання, зведу тебе з ними.
— І що то за модель?
— Називається «Avian-Vista». Бере сто двадцять галонів пального й може на них триматися в повітрі до чотирнадцяти годин. При швидкості сто миль на годину подолає тисячу триста миль за цей час. Літак легкий і при аварії може спланерувати, розбитися на ньому важко. До того ж він не потребує такої довгої стартової смуги, як інші літаки. Виняток — лети на велику відстань. Середня висота — три тисячі футів над землею. Оскільки ти летітимеш над океаном — це тебе повинно влаштовувати. Хоча за негоди можеш піднятися вище.
Я замислився. Відтак запитав:
— І куди я мав би летіти?
— У Канаду, до Оттави й назад. Але не звідси, а з Південної Валлії, з Долини Гламорган неподалік Баррі, там їхня база. Звідти до Оттави три тисячі двісті миль. У кабіні буде вмонтовано додаткові баки пального, їм умі це триста п’ятдесят галонів бензини. Їх повинно вистачити на сорок годин лету. Але до Оттави ти долетиш за тридцять шість годин або півтори доби. Там відпочинеш зо три дні й назад. Можливо, вони запропонують тобі ще якісь рейси.
— Навіщо їм аж таке складне випробування?
Того мене не питай. Та і їх краще не питай. Менше знаєш, щасливішим будеш. Між іншим завтра зранку летить до Англії один летун. Звати його Макміллан. Він тебе зможе підхопити. Він не дуже балакучий, то набридати не буде. А летить якраз до Бірмінгему, це недалечко від Валлії. Звідти вже доберешся потягом. Але не говори йому нічого зайвого. Та база німецька, але йому про те краще не знати.
Вона що — засекречена?
Ні. База як база. Виглядає, як англійська, а працюють на ній німці. Все законно. Але реклами вони не потребують.
Що ж було робити, я погодився, і товариство закропило цю пропозицію коньяком. Вранці я вилетів до Англії з Макмілланом, що і справді виявився мовчуном, але це мене цілковито задовольняло. Я з цікавістю розглядав місцини, над якими ми пролітали. Давненько не доводилося бути в ролі пасажира, відколи ще навчався в аерошколі. Дув сильний вітер, і літак час від часу підкидало то вгору, то додолу, а при цьому він загрозливо порипував, як старий корабель. Мотор кілька разів глухнув, і англієць лаявся та запускав його знову. Я мав велике бажання подрімати, але не наважився. Коли нарешті сіли, я зітхнув з полегкістю. Макміллан розтлумачив дорогу до залізничного двірця[1], а вкінці запитав:
— То ви на «Avian» поспішаєте?
— Так.
Він хитнув головою і промовив з кривою посмішкою:
— Ну, щасти вам.
— У вас є засторога? — запитав я.
Він стенув плечима й удав, що не зрозумів. Діставшись двірця, я напитав потяг до Баррі. Якраз за двадцять хвилин той відходив, щоправда, з пересадкою в Кардіфі, але зате години за чотири буде на місці. У переділі зі мною їхало літнє подружжя. Я вмостився біля вікна й милувався краєвидами — зелені луги, скелі, озера, все це мінялося з калейдоскопічною швидкістю, а може, тільки здавалося, бо скоро я поринув у дрімоту й лише раз по раз розплющував очі. «Ка-а-ардіфф! Ка-а-ардіфф!» — пролунало за шибами.
Я вийшов з вагону, наступний потяг мав відходити з цього ж перону. Я подався до буфету, замовив шницля з печеною бульбою й пиво. Що означала та посмішка англійського летуна? На жаль, усе відбувалося так швидко, що довідатися чогось більше про фірму «Avian» не вдалося. Я допив пиво й вийшов на перон. Чиїсь діти бавилися в піжмурки й голосно реготали, ховаючись за лавками та будками з водою, морозивом і папіросками. Погода була похмура і ані морозива, ані води ніхто не купував. Я прогулявся пероном туди й назад, бо страх як не люблю тупцяти на місці. Потяг запізнювався на десять хвилин, потім на п’ятнадцять, потім на двадцять. Діти потомилися й обліпили батьків. Усі з надією дивилися в той бік, звідки мав прибути потяг. Над двірцем висіло два прапори — прапор Великої Британії та Валлії, на валлійському зображений був червоний дракон на біло-зеленому тлі. Вивіски тут усі були англійською та валлійською. Остання ошелешувала своїм звучанням. «Information» валлійською означало «Gwybodaeth». Урешті потяг притрюхикав, паротяг радісно загудів і випустив клуби пари. До Барії було зовсім недалеко, потяг завіз за хвилин сорок. Баррі — невелике курортне містечко, в якому всі всіх знають, тому мені не довелося довго шукати фірму «Avian».
2
Стрий Ріхтера Томас Мурнау зустрів мене з розпростертими обіймами, він уже отримав телеграму від свого небожа з моєю характеристикою і ствердив, що вакансія на випробувача в них ще вільна. За один переліт туди й назад вони платять чотириста фунтів, і якщо такі умови задовольняють, можна хоч і зараз ознайомитися з літаком. Я подумав, що й справді нема чого зволікати, і ми вдарили по руках. Стрий кудись зателефонував і подав адресу готелю неподалік від їхньої фірми, де мене чекав покій, а за дві години я опинився на летовищі, яке розташувалося їй гри кілометри від містечка і виглядало доволі скромно. Злітна асфальтова смуга була відсутня, натомість бадьоро зеленів дбайливо підстрижений трав’яний луг, мокрий від дощу. Для мене це не було особливою несподіванкою, доводилося не раз злітати з галявин, але, здавалося, що такий тривалий переліт потребував чогось поважнішого. Мене більше і дивував літак, він не виглядав на екстрамодель, був невеликий, компактний, двомоторовий і, вочевидь, не слугував для перевезення вантажів чи пасажирів. Тоді для чого був створений? Для бойових завдань? Можливо. У його нижній частині виднівся автоматичний люк. Для чого? Для скидання вантажу чи бомб?