Увесь свій вільний час я вбивав за книжками, я напихався ними, як корова запашним сіном, жадібно і безсистемно, книжки мене вчили добра і зла, але зло переважало, хоч і не було це зло надто шкідливим, бо воно поверталося до мене добром, зло то носило на собі ореол добра, то обрамлювало його, і я бачив, що без зла добро було б кволим і безпорадним, не варто боятися зла, якщо воно повернуте назовні, бо це, як наїжачені списи римського легіону, зло оберігає і дає відсіч, це зброя, яку носиш з собою. Усі книжки в мене були почеркані, пописані, рідко можна було натрапити на сторінку з чистими полями й не підкресленими рядками, бо я не просто читав, а виправляв, дописував, перекидав горіцапки думку того чи іншого автора, зважував її на тиглях свого сприйняття і або піднімав до рівня вибраних, або опускав до рівня люмпену, тавруючи своїми ж заувагами. Усі ці чужі думки скидалися на табун диких коней, щойно об’їжджених, завдяки мені чужі думки ставали розтлумаченими та освоєними, в такі моменти я відчував себе кимось, хто формує свідомість мас, веде їх кудись до обрію, виховує їхню духовну міць, хоча насправді я був ніким, я був маленьким слабеньким хробачком, який угвинчується в книжку і точить її, користі з того нікому не було, та й шкоди не було, але зате я таким чином витіснив із себе порожнечу, я чув, як вона з розпачем і болем залишає мене, щоб ніколи не повернутися, а я в уяві своїй виростав до співавтора книжки й мріяв зустрітися коли-небудь з ним та показати свої виправлення та зауваги. Цікаво було б поспостерігати за його реакцією.
2
Я, Андрій Попель, народився у Харкові в 1914 році, батько мій зостався десь у Галичині, а мама, вже вагітна, поїхала до Харкова ховати свого батька, а мого дідуся, доброго старого німецького бюргера Дітріха фон Кленце, і переймати по ньому керування фабрикою сірників. Після того, як я народився, мама намагалася наладнати зв’язок із моїм батьком, відіслала йому кілька листів, але намарно, вона кликала його до нас, але він чомусь не відповідав. Тим часом справи маму не відпускали, й ми добули до того часу, коли почалася війна, а ми надійно осіли в Харкові. Війна переросла в революцію, а потім і в московсько-українську війну. Російські більшовики почали відбирати майно в буржуазії, а саму буржуазію нещадно знищувати, звуки розстрілів лунали щодня, а трупи вбитих лежали на вулицях у самій лише білизні, бо їхній одяг революційні солдати здирали й забирали собі або міняли на тютюн. Разом із буржуазією жертвами ставали всі українські патріоти, будь-хто з тих, що належав до «Просвіти» чи й не належав, а бував коли-небудь на якихось народних гуляннях; їх стріляли так само щодня, бо російська революція мусила постійно впиватися жертвами, аби кров’ю поєднати своїх солдат, злютувати їх в одне ціле, незважаючи на те, що в рядах її знайшли своє покликання пройдисвіти з різних країв. Фабрику моєї мами націоналізували, будь-коли її могли арештувати, і нам не залишалося нічого іншого, як утікати з Харкова на Захід, до Києва, там ще принаймні трималася українська влада. Однак поки ми туди дісталися, Київ захопили москалі, ми повернули на Кам’янець, влада УНР разом з Головним Отаманом отаборилася там, але знову ж таки ненадовго.
Був 1920 рік, місцеві газети закликали народ боронити Україну, щодня надходили вісті з фронтів, публікувалися списки загиблих. Сили УНР танули, армія відступала, а ми за нею. Ми добиралися з Кам’янця до Станіславова на возах з пораненими січовими стрільцями, від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув буквально кілька місяців тому, серед стрільців знайшовся один, що приятелював з ним, і він розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге, і десь там у Галичині є у мене сестра, яка, як і я, не бачила батька, бо народилася, коли він був на фронті, але встиг ще отримати звістку про її народження. Цікава доля людини, яка так ніколи й не бачила своїх дітей. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом вкрилася імлою. Я батька не знав, то й не дуже переймався, мене лише цікавила ота сестра, ще немовля, її мама була єврейкою. Це щось дивовижне, мій тато постійно шукав якихось пригод, мама розповідала, що його батько не прийняв її, німкеню, ледве чи він прийняв невістку-єврейку, але звідтоді я не раз думав про свою сестру, і хоч я її ніколи не бачив, але це не заважало мені в підлітковому віці час від часу уявно злягатися з нею, незмірно глибока насолода чаїлася в тій гріховній любові, відчуття такого близького й рідного тобі тіла, майже свого, оповивало мене страхом, який був водночас і приємністю. Доторки, поцілунки, шелест вуст, невловний шепіт тіл — забути це було неможливо, і я носив їх у собі, як носять відчуття запахів і звуків, а коли стрічав когось схожого до тієї, що постала в уяві, переповнювався коханням по самі вінця.
Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї, а ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні та важкопоранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати, я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними в Трикутнику смерті[2], мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов — кажуть, тиф косив там сотнями. Серед стрільців було й кілька австрійських офіцерів, вони не були пораненими, вони просто вирішили повернутися додому, втративши віру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобілізуватися, не здатен стати одним цілим і розсипався на безліч отаманів, пройдисвітів, невдах, гультіпак і відчайдушних героїв, а деколи і святих. Моя мама з тими офіцерами швидко знайшла спільну мову. Коли ми зупинялися на постій у містечках, нас розбирали люди по хатах, але моя мама ніколи не ночувала зі мною, бо воліла з тими австрійцями відводити душу в корчмі. Не знаю, коли вона спала. Але принаймні нам була з того користь, бо австріяки спочатку прихопили нас на потяг зі Станіславова до Львова, а відтак помогли нам у Львові знайти хату, коли мама цілком справедливо вирішила, що нема сенсу мандрувати далі. В одного з офіцерів жив на Замарстинові самотній батько, офіцер збирався забрати його з собою і продав нам хату за невеликі гроші, які мамі вдалося зберегти.
Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, що мені з ними доводилося бавитися, розмовляли чудернацькою мовою, а коли перепитував незрозумілі вирази, вони сміялися і обзивали москалем. Тоді я поклав собі навчитися розмовляти так, як вони, і незабаром уже нічим серед них не вирізнявся, хоча найбільше любив бавитися на самоті. У мене було багато різних забав, залежно від пори року. Влітку я ловив метеликів, тих білих капустянок, надривав їм крильця, щоб не повтікали, а потім, скропивши гасом, підпалював і спостерігав, як вони горіли. То був мій маленький концтабір, найменший на світі концтабір, але я ще тоді про нього нічого не знав і навіть не передбачав, що він колись буде. Або робив дерев’яні хрестики, запихав їх у землю, а на тих хрестиках розпинав метеликів, як перших християн або рабів Спартака, і почувався імператором, бо міг навіть якогось метелика помилувати. Зимовими вечорами, коли був добрий мороз, поливав водою темну частину вулиці, а потім чекав на перехожих, але ні, я зовсім не тішився, коли вони гепали на спину, а відразу біг їм помагати, а якщо їм з торби щось вилітало, я все те сумлінно визбирував і складав назад, а потім проводжав, підтримуючи, до самої хати, а вони мені часом давали дрібняки, а часом гостинця, але переважно дякували й казали, який же я чемний хлопчик. Та коли я приходив додому і хвалився мамі своїм добрим вчинком, вона чомусь хапала тріпачку і лупасила мене, примовляючи: «А я не казала не робити того більше? Не казала?» І вона мала рацію, бо одного разу гугупнуло аж двоє старих, і вони мене упізнали, бо я вже кожного з них рятував, вони здогадалися, в чому полягала моя забава і розкричалися на цілу вулицю, а я мусив чкуряти чимдуж. Ще я любив ліпити з глини світ, а в світі тому — пальми, людей і верблюдів, я споряджав каравани, а потім лягав горілиць, дивився у небо і вдавав немовля, чекаючи на тріє царі.
2