Але ніхто з них до мене не йшов, не провідували мене ані феї, ані перелітки, ані добрі старенькі чарівниці, з якими я міг би поділитися хлібом. Тривалий час я носив шматок хліба за пазухою, чекаючи на такий трафунок, коли добра чарівниця в образі старої порхавки попросить їсти, а навзамін обдарує мене чимось вічним і непроминальним. І коли траплялися мені такі старі жебрачки, я, не зволікаючи, тицяв їм у руку хліб і чекав на чарівний дар, але чув лише слова подяки, вони чимчикували далі, а я запитував: «І це все?! Це все?!» Вони не відповідали, я плював їм услід або шпурляв жменею пороху. Засранки!
Мама працювала в крамниці, але не цуралася підробітків, зникаючи на нічну працю, а коли приходила заспана до крамниці запізно, пан Строжек її сварив, а потім залишав у себе ще на півгодини після того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою і, поки підходив до крамниці, то бачив, що світиться, а як дійшов — раптом світло згасло. Я постояв, постояв і вже було намірився йти назад, коли світло засвітилося, а у вікні я побачив маму, як вона зачісує своє довге волосся. Я зрадів і постукав у вікно. Мама мене впустила. Пан Строжек сидів на канапі в шляфроку[3], чіхав свої волохаті груди й мав дуже втішений вигляд; коли ми йшли, він насипав мені цілу жменю цукерок, але вдома мама сказала, щоб я більше так не робив, не приходив за нею, бо пан Строжек не зобов’язаний щоразу частувати мене цукерками.
IV. Стефан
1
Я почувався геть п’яним, хитало і заносило, хотілося негайно щось змінити, заперечити: чому лише три дні? Мені потрібен цілий тиждень, щоб відіспатися, а може, й місяць. Я струснув головою, солодкий сон про домівку в далекому Львові розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар і хотів узяти наплічник, але я не дав, там не було нічого важкого, крім лахів. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але двері відчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсі, але я скористався витягом, бо навіть не уявляв собі, як підніматимуся сходами. Перше, що зробив, пішов у душ, а потім впав на постіль і вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечері. Коли вони задзенькотіли, в мене було таке враження, що проспав не більше кількох хвилин. Я хутенько зібрався, поголився і спустився вниз. У ресторації було людно, більшість гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я підійшов до столу з закусками й наклав собі всього потроху, а найбільше різного м’ясива та ярини. У відрах з льодом містилися пляшки з шампанським, на відерку висіла ціна за келих — $0,15, пляшка — $0,99. Поруч стояла півметрова фарфорова фігурка сільської дівчини з великим барвистим кошиком, куди клали гроші. Я налив собі повний келих, заплатив і випив, його перш ніж дістався до столу. Поклав тарілку, повернувся і налив ще. Коли почав їсти, пригадав собі, що ледь не цілу добу нічого не їв, а тільки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потім ще взяв собі дві запечені доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цілу пляшку і ніс її під пахвою. Отак я йшов собі до столу і думав тільки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англії, коли хтось на мене раптово налетів, і то так рвучко, що пляшка з-під пахви гепнула на підлогу, викладену мозаїчною плиткою, і розбилася, а вино зашипіло, розливаючись біля ніг. Я ледве встиг збалансувати тарілками, аби не висипалися. Чийсь дзвінкий приємний голос скрикнув англійською:
— Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)
Я розвернувся і побачив звабливу довговолосу білявку в рожевій сукні, вона була зовсім юна і демонструвала далеко не награний жах. Я хотів у цьому випадку послужитися банальною фразою «по problem», але мене заткало спочатку від глибокого обурення, а потім від її вроди, отож, ковтнувши повітря, пробурмотів: «Курди молі, та нічого...», але це її розвеселило і неймовірно втішило, бо вона завуркотіла польською, безпомильно вгадавши в мені свого краянина і, кокетливо стріливши очима, випалила:
— Та joj! Pan pewnie ze Lwowa?
Вона замахала рукою обслузі, й ті примчали зі швабрами й відрами хутенько прибирати. Я витріщив на неї очі й запитав:
— А ви теж?
— Ну, ясно! — вона перейшла на українську, хоча видно було, що її рідна мова польська. — То ж треба, налетіти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’їсти коляцію[4], а я йому баки забиваю. То я пофуркотіла далі.
Мені хотілося її стримати, але з двома повними тарілками це виглядало б дивно. Щойно я закінчив їсти й поглянув у бік відерків з шампанським, як підійшов кельнер, вклонився і ледь не по буквах прошепотів, що за отим-о «тейблом» біля «віндовса» сидить містер, який уклінно запрошує мене до свого «тейбла». Я не роздумував ані секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сиділа й чарівна незнайомка зі Львова, очевидно, зі своїми батьками. Коли я наблизився до їхнього столу, старший огрядний пан підвівся і, усміхаючись, простягнув свою руку:
— Барон Річард Ґредель[5], а то моя донька Ірма і дружина Валерія[6]. Завше приємно зустріти краянина на такій відстані від дому. Прошу сідайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, — при цьому він наповнив мого келиха.
Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, під пильним оком своєї матусі надпила лише маленький ковточок, а старий відразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповів, це їх усіх дуже зацікавило, і наступні півгодини я відповідав на їхні питання стосовно лету, а пан Гредель замовив ще дві пляшки шампана і солодке. Сімейство Ґредлів належало до сметанки Львова ще австрійського заквасу, чим пан Ґредель не забув похвалитися, і вдома, мабуть, рідко спілкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужині, їх цікавило багато чого, а найбільше всі деталі мого перелету. Пан Ґредель приїхав до Канади, щоб закупити нові деревообробні устаткування для своїх тартаків, а за кілька днів збирався назад у Європу. Коли публіка з ресторації почала поволі виходити, Ґредлі теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися і запитала в батьків, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нічого мати проти того, щоб її супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомлені і, мабуть, на суперечки не мали енергії, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятої вечора.
— Ну, нарешті, — тішилася вона надворі, — я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.
— Невже вони вас нікуди не відпускали?
— Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка[7]. Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.
Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:
— Так, а куди ви мене поведете?
Я розсміявся.
— Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.
— Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.