І все це робиться непомітно й поволі.
І особливо важливо те, що так буває й тоді, коли розповідачі не брехуни, а навіть навпаки, — найщиріші і найправдивіші люди. Але їх щирість не заважає правді перетворюватися у вигадку.
ЯК НЕЗРОЗУМІЛЕ ПОЯСНЮЮТЬ ЩЕ БІЛЬШ НЕЗРОЗУМІЛИМ
Але ж і цим справа ще не закінчується; страх, подив та інші почуття допомагають вірити в будь-які безглуздя, просто кажучи, допомагають усілякій вірі.
Коли людина боїться, їй не до роздумів. У такі хвилини вона навіть перестає вірити своєму власному розуму, своїм вухам, своїм очам. Перед лицем чогось страшного чи дивного розум наче завмирає і нібито кудись ховається; пропадають усілякі міркування, забуваються попередні спостереження. Але як же в такому разі зрозуміти і пояснити явище, що викликало і страх, і подив? Отут на допомогу і приходить віра. Сліпа віра. Віра в таємничі, надприродні істоти. Віра, успадкована від дідів і прадідів.
Ось, наприклад, грім і блискавка. Кожен знає, як гроза лякає людей. В багатьох країнах вона найгрізніше і найбільш разюче явище природи. Люди перед нею тремтять. Але що ж вона таке? Це явище стало зовсім зрозумілим сто з лишком років тому. А як же пояснювали грозу доти? Не розуміючи причин виникнення грози, її пояснювали втручанням надприродних сил. Греки казали, що це діє бог Зевс, стародавні германці — що це бог Тор, стародавні слов’яни — що це бог Перун. Потім стали казати, що це Ілля-пророк їздить по небу на вогненній колісниці. Є навіть молитва, в якій про грім і блискавку говориться як про чудо і знамення небесне: «Свят, свят, свят, седяй во грому, обладавый молниями, проливый источники на лицо земли. О владыко страшный и грозный! Сам суди окаянному дьяволу с бесы, а нас, грешных, спаси! Боже страшный, боже чудный, живый в вышине (тобто, що живе на небі), ходяй в громе! Сам казни врага своего, дьявола».
Так пояснює грозу віра. Але чи стає зрозумілішою після таких пояснень гроза? Чи зрозуміло, чому і як вона виникає? Тут сказано, що вона виникає з волі надприродних сил. А вони ж самі що таке? І чому і як вони діють? Кажуть, що вони діють по своєму хотінню і свавіллю. Але хіба їх хотіння зрозуміле? Все це ще менш зрозуміле, ніж сама гроза. Так пояснювати грозу — значить пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим. Що ж це за пояснення? Це просто — затемнення.
Так само пояснюють і всі чудеса. Іншими словами, розум відкидається, а на його місце стає щось зовсім незрозуміле, навіть, непоясниме і безглузде.
ЯК ЛЮДИ ВИПРАВДОВУЮТЬ САМИХ СЕБЕ, ВІРЯЧИ В НІСЕНІТНИЦІ
Однак розум не може не виступати проти таких нісенітниць. А коли це так, то ясно, що віра може триматися в душі па самому лише незнанні та нерозумінні людському.
І ось що цікаво: є віруючі, які це добре розуміють. Розуміють, але все-таки вірять. Один учений і розумний монах, який жив близько тисячі років тому, сказав: «Я вірю, вірю саме тому, що це безглуздо» (Credo, quia absurclum ets)[3]. Цими словами він хотів сказати: «Якби не було безглуздим те, в що я вірю, то я сприйняв би це і без віри, на основі своїх міркувань, розумом. А щоб вважати безглуздя істиною, для цього потрібна, зрозуміло, віра». Так міркували колись навіть найбільш освічені люди. Були серед них і такі, які цим пишалися. Проте саме так міркуючи, не можна не помилятися.
Адже тоді можна вважати будь-яку брехню і неправду за справжню істину і те, чого не було, сприймати за те, що було, і помилятися, помилятися на кожному кроці, завдаючи шкоди і іншим, і собі, і самій істині.
В цій книзі і розповідатиметься про багато таких помилок.
Але як же їх відшукали і виправили і досі відшукують і виправляють? Саме це і є справа людського розуму. Тільки він один може це зробити, бо розум вірі не довіряє. Тільки завдяки йому люди навчилися і спостерігати, і вивчати, і досліджувати, і вникати в саму суть найнезрозуміліших і найдивовижніших явищ, розплутувати всілякі таємниці, робити незрозуміле зрозумілим, незбагненне — збагненним, так що всякі надприродні сили виявляються непотрібними. А без надприродних сил і вся природа здається зрозумілішою, ніж з ними.
Тепер ми наведемо приклади, які це стверджують.
3
Ці слова приписуються християнському богослову Тертулліану (Квінт Сентімій Флоренс), що жив у 150–222 роках.