— За що? — видихнув Айзек.
Болісна гримаса спотворила ґаруді обличчя. З нього вирвався тихий, цілком людський стогін, який поступово переростав у тужний бойовий клич хижого птаха — гучний, монотонний, нещасний і самотній. Айзек дивився на нього з тривогою, а стогін ґаруди перетворювався на ледь зрозумілий крик.
— За свою ганьбу! — вигукнув Яґарек.
Він замовк на якусь мить, а потім тихо повторив:
— За мою ганьбу.
Він відстебнув од спини незручну дерев’яну шабатуру, й та з глухим стуком впала на підлогу.
Він стояв голий до пояса. Тіло було гінке, ладне, туге й жилаве. Без фальшивих крил, що маячили за спиною, він здавався маленьким і вразливим.
Ґаруда повільно повернувся спиною. Айзекові перехопило дух, коли показалися шрами, які він мигцем бачив до того.
Два довгих червоних рівчаки на Яґарекових лопатках були свіжі, розверзла плоть здавалася попеченою. Сліди порізів розгалужувалися від потворних шрамів, мов маленькі венки. З обох боків спини тяглися стьожки скаліченої тканини завдовжки півтора фута й завтовшки добрі чотири дюйми. Обличчям Айзека промайнула жалість: рвані діри були навхрест посічені грубими кострубатими порізами, тож Айзек усвідомив, що крила вирізали. Не рубанули одним різким ударом, а розтягували муку. Айзек здригнувся.
Ледве прикриті горбки суглобів ворушилися й гнулися; гротескно випиналися голі мускули.
— Хто це зробив? — видихнув Айзек. «Легенди не брешуть, — подумав він, — Цимек — воістину дикунська земля».
Яґарек довго мовчав, перед тим як відповісти.
— Я... Я це зробив.
Спершу Айзеку здалося, що він недочув.
— Ти про що? Бляха, як ти міг...?
— Я сам накликав це, — кричав Яґарек. — Це справедливо. Це я зробив.
— То це, блядь, покарання таке? Твою ж наліво, що ти міг... що ти зробив?
— Ти берешся судити правосуддя ґаруд, Ґрімнебуліне? Чомусь на думку спадають Пороблені...
— Не переводь стрілки! Маєш рацію, я не прихильник місцевих законів. Я просто намагаюся зрозуміти, що з тобою сталося...
Яґарек зітхнув, геть по-людському опустивши плечі. Голос зазвучав тихо й страдницьки, виконуючи неприємний обов’язок.
— Я був занадто абстрактним. Я не вартував поваги. Це було... безумство. Я був безумцем. Я вчинив мерзенне, мерзенне...
Його слова перейшли в пташине голосіння.
— Що ти наробив? — Айзек приготувався почути про якісь жахіття.
— Ця мова не здатна описати мій злочин. Моєю мовою... — Яґарек на мить замислився. — Я спробую перекласти. Моєю мовою було сказано... і вони праві... я винуватий у крадіжці вибору... крадіжці вибору другого ступеня... з особливою зухвалістю.
Яґарек знову втупився у вікно. Він стояв, високо піднявши голову, та не хотів зустрічатися поглядом.
— Ось тому вони нарекли мене Надто Надто Абстрактним. Тому я не вартий поваги. Ось хто я. Я більше не Конкретний Індивідуум і Шанований Яґарек. Його нема. Я назвав тобі своє ім’я і титул. Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати. Таким я тепер буду завжди, і мені вистачає чесності сказати це тобі.
Айзек похитав головою, а Яґарек повільно опустився на краєчок ліжка. Зігнута постать здавалася самітною у своєму відчаї. Айзек довго дивився на нього, перш ніж заговорити.
— Маю тобі сказати... — почав Айзек. — Я не зовсім... Чимало з моїх клієнтів... не на зовсім правильному боці закону, скажімо так. Тож я навіть не збираюся вдавати, що хоч на йоту розумію, що ти учварив, хоча, наскільки я втямив, це не моє діло. Як ти сказав, у цьому місті не існує слів описати твоє злочинство, і не думаю, що коли-небудь збагну причину.
Айзек говорив неспішно і вдумливо, та думки його бродили вже десь далеко. Він продовжив уже бадьоріше.
— А твоя проблема... мене зацікавила. — Він уже почав прокручувати в умі формули сил і векторів потужності, фемтоморфічних резонансів та енергетичних полів. — Підняти тебе в повітря невелика рахуба. Повітряні кулі, керування силами і ще бозна-що. Навіть підняти не один раз — теж не складно. А от коли б ти не забажав та ще й на своїх двох... тобі ж цього треба?
Яґарек кивнув. Айзек почухав підборіддя.
— Так... це вже набагато... інтересніша задачка.
Айзек вже занурювався у розрахунки. Прозаїчна частина розуму підказувала, що найближчим часом ніяких справ не заплановано, а тому можна спокійно зайнятися дослідженням. Прагматична — оцінювала вагомість і терміновість незакінченої роботи. Парочка простісіньких аналізів сполук, які можна було відкласти до певного часу, напівобіцяний синтез одного-двох еліксирів — як два пальці. Крім того, була ще власне дослідницька робота над водоробкою. До неї теж можна було вернутися пізніше.
«Ні, ні, ні! — заперечив сам собі. — Я ж можу ввести її до нового дослідження! Суть в елементах, з якими постійно якась срака-морока... Рідина тримає форму сама собою, тверда матерія проникає в повітря... Має десь бути спільний знаменник...»
Він із зусиллям вернувся назад до лабораторії та побачив, що Яґарек незмигно на нього дивиться.
— Мене зацікавила твоя проблема, — просто сказав Айзек.
Яґарек відразу намацав капшук і витяг добру жменю брудних погнутих золотих самородків. В Айзека очі на лоба полізли.
— Ну цей... дякую. Звісно, я прийму гроші на деякі витрати, сюди ж погодинна оплата і таке інше...
Яґарек вручив Айзекові капшук.
Той ледь утримався, щоб не присвиснути, коли зважив мішечок у руці. Забувши про самоповагу, Айзек мов зачарований дивився на важкі пласти золота. Стільки грошей він ще ніколи не бачив отак перед очима. Цього вистачило б, щоб покрити усі витрати на дослідження і ще й непогано жити на них не один місяць.
Яґарек явно не був комерсантом. Він міг би запропонувати третину, чверть з цього, і все одно пів Борсукової Драговини бігало б за ним, висолопивши язика. Йому слід було залишити собі більшість, щоб дзеленькотіти перед носом ученого, якщо інтерес вгасатиме.
«Може, він більшу частину й сховав», — подумав Айзек, і очі стали ще ширші.
— Як мені тебе знайти? — запитав Айзек, не відриваючи погляду від золота. — Де ти живеш?
Яґарек мовчки захитав головою.
— Мені ж треба буде якось з тобою...
— Я сам до тебе приходитиму, — відповів ґаруда. — Щодня, що два дні, щотижня... Аби ти не забув про мою справу.
— Будь певний, такого не станеться. Ти справді не хочеш дати мені свою адресу?
— Я не знаю, де буду, Ґрімнебуліне. Я стережуся цього міста. Воно мене переслідує. Змушений постійно кочувати.
Айзек безпорадно стенув плечима. Яґарек намірився йти.
— Ти розумієш, що мені треба, Ґрімнебуліне? Я не хочу щоразу пити зілля. Не хочу впрягатися в якусь збрую. Не хочу залазити на хитромудрі винаходи. Я не хочу один казковий політ в небесах, а потім вічність на землі. Я хочу, щоб ти зробив так, аби я відривався від землі так само легко, як ти переходиш із кімнати в кімнату. Можеш таке зробити, Ґрімнебуліне?
— Я не знаю. — Айзек не поспішав. — Але гадаю, так. Кращого за мене все одно не знайти для твого випадку. Я не хемік, не біолог і не тавматург. Я дилетант, Яґареку, аматор. Гадаю, що я...
Айзек замовчав і гмикнув. Продовжив полум’яно:
— Гадаю, я — роздоріжжя усіх шкіл думки. Ніби Вокзал на вулиці Відчаю. Знаєш його?
Яґарек кивнув.
— Повз не пройдеш. Серйозна, бляха, махина. — Айзек поплескав себе по пузі, підкріплюючи аналогію. — Там сходяться всі лінії — Зюйд, Права, Ліва, Головна й Стічна — і всі потяги проходять через цей вокзал. Так і я. Це моя робота. Такий я вчений. Я з тобою чесний. І здається мені, це саме те, що тобі треба.
Яґарек хитнув головою. Хиже обличчя було суворе, непроникне. Емоції було годі прочитати. Слова доводилося розшифровувати. Не лице, не очі, не постава (знову горда й владна) і не голос виказали Айзекові його відчай. Виказали слова.
— Будь дилетантом, псевдовченим, ошуканцем... Але верни мене в небо, Ґрімнебуліне.