Выбрать главу

Вони поглянули на нього й кивнули.

— Проф? Гадаю, тобі краще піти зі мною. А ці конструкти... думаєш, вони корисні, чи як?

— Міркую, що вони до біса необхідні, — сказав Айзек. — Але послухай... Я думаю... Я думаю, Ткач десь тут.

Усі витріщилися на нього.

Дерхан і Лемюель, схоже, не могли в таке повірити. У найманців особливих емоцій це не викликало.

— З чого ти це взяв, проф? — спокійно запитала Пенджфінчесс.

— Я... Я наче... відчув його. Ми вже мали з ним справу. Він сказав, що ми можемо знову побачитись.

Пенджфінчесс поглянула на Танселла й Седраха. Дерхан поспішно заговорила.

— Це правда, — сказала вона. — Запитайте Голуба. Він бачив ту істоту.

Лемюель неохоче кивнув, підтверджуючи, що таки бачив.

— Але нам від цього ні холодно, ні жарко, — сказав він. — Ми його не контролюємо, тож якщо він і прийде, по нас чи по них, від нас уже нічого не залежатиме. Ткач може нічого й не зробити. Ти ж сам казав, Айзе, він діятиме так, як йому заманеться.

— Отже, — повільно резюмував Седрах, — ми вирушаємо. Заперечення? — Їх не було. — Добре. Ти, ґарудо. Ти бачив їх. Бачив, звідки вони з’явилися. Ти маєш іти. Тож іду я, проф, птахоголовий і конструкти. Решта лишаються тут і роблять все так, як скажуть Танселл і Пендж. Ясно?

Лемюель безтурботно кивнув. Дерхан на якусь мить розгнівалась, але проковтнула роздратування. Суворий, командний тон Седраха вражав. Нехай він їй скільки завгодно не подобався, нехай вона вважала його нікчемою, однак свою справу він знав. Він був убивцею, і саме це їм було зараз потрібно. Жінка кивнула.

— Найменший натяк на проблеми — забираєтеся звідси. Повертайтесь у каналізацію. Зникніть. Перегрупуйтесь на звалищі завтра, якщо потрібно. Зрозуміло? — тепер він говорив з Пенджфінчесс і Танселлом. Вони коротко кивнули. Водяниця шепотіла до своєї ундини й перебирала стріли в сагайдаку. Деякі з її стріл були складними утвореннями, з тонкими лезами на пружинах. Від дотику вони б розкрилися, ріжучи майже так само безжально, як шакрілук.

Танселл перевіряв свої пістолети. Седрах на мить завагався, а тоді відщебнув свій мушкетон і передав його Танселлу — той узяв, кивнувши на знак вдячності.

— У мене буде близький бій, — сказав Седрах. — Мені він не знадобиться.

Він витягнув свій різьблений пістоль. Здавалось, демонічна пика на кінці дула рухалась у напівсвітлі. Седрах зашепотів, немовби промовляючи до зброї. Айзек запідозрив, що його пістоль тавматургічно підсилений.

— Конструкти! — просичав Айзек. — За нами.

Почулося шипіння поршнів і брязкіт металу — п’ять маленьких мавпячих тіл попрямували на поклик.

Айзек і Седрах подивилися на Яґарека, а тоді перевірили свої дзеркальні шоломи, аби переконатися, що відображення було чітким.

Танселл стояв перед ними й робив нотатки в блокноті. Він підвів очі й подивився на Седраха, схиливши голову набік. Відтак глянув на смолоскипи вгорі, оцінив кут нахилу дахів, що нависали над ними. Він писав незрозумілі формули.

— Спробую зробити закляття-завісу, — пояснив Танселл. — Ви надто помітні. Нема сенсу накликати на себе біду.

Седрах кивнув.

— Шкода, що з конструктами це не спрацює, — Танселл рукою вказав механічним мавпам забратися з дороги. — Пендж, допоможеш? — спитав він. — Докинь мені трохи потужності, добре? Ця фігня виснажлива.

Водяниця посунулась ближче й взяла лівою рукою Танселлову праву. Вони обоє зосередились, заплющивши очі. Якусь хвилину не було ні звуку, ні руху, а тоді Айзек побачив, як затріпотіли вії та водночас розплющилися дві пари очей.

— Погасіть ті чортові лампи, — просичав Танселл, і губи Пенджфінчесс нечутно рухалися в такт його слів. Седрах та інші розглянулися, не розуміючи, про що колега говорить, а тоді побачили, що він люто дивиться на смолоскипи в них над головою.

Седрах швидко підкликав Яґарека. Тоді підійшов до найближчого ліхтаря й склав руки, утворюючи сходинку. Напружив ноги.

— Скористайся плащем, — сказав він. — Піднімися туди й загаси полум’я.

Мабуть, тільки Айзек помітив крихітну мить, на яку Яґарек завагався. Він усвідомив, яка хоробрість знадобилась Яґареку, аби послухатись, аби зруйнувати своє останнє прикриття. Ґаруда розщебнув застібку біля горла й постав перед ними, як був: з відкритою головою, з пір’ям і дзьобом, з разючою порожнечею за спиною, з обрубками та шрамами, що ледь прикривала тонка сорочка.

Яґарек ступив на зчеплені руки Седраха величезними пташиними лапами так обережно, як тільки міг, випростався. Седрах без зусиль підняв ґаруду з його порожнистими кістками. Яґарек накинув свій важкий плащ на липкий, іскристий смолоскип. Той згаснув, випустивши клубок чорного диму. Зі згаслим світлом на всіх, немов хижаки, упали тіні.

Яґарек спустився, і Седрах швидко пересунувся лівіше, до іншого ліхтаря, що освітлював глухий кут, у якому ховалася група. Вони зробили все те ж саме, і маленька цегляна ніша поринула в темряву.

Спустившись, Яґарек розгорнув свій зіпсований плащ, обгорілий, дірявий, замащений смолою. На мить ґаруда завмер, а тоді відкинув його. У своїй брудній сорочці він здавався маленьким і безпомічним. Вся його зброя була на виду.

— Пересуньтесь у найтемніше місце, — прошипів Танселл неприємним голосом. Рот Пенджфінчесс знову рухався в унісон, але не видавав жодного звуку.

Седрах відійшов і помітив маленький альков у цеглі, потягнувши зі собою Яґарека та Айзека. Вони притислися до старої стіни.

Трійця присіла, влаштувалась зручніше та завмерла.

Танселл простягнув ліву руку й кинув їм кінець мотка товстого мідного дроту. Седрах без проблем його упіймав. Він обмотав його собі навколо шиї, а тоді швидко зробив те саме із супутниками. Відтак знову ступнув у темряву. Айзек побачив, що з іншого боку дріт був під’єднаний до якогось ручного пристрою, якогось портативного двигуна. Танселл відкрив застібку на ньому, і механізм почав розкручуватися за інерцією.

— Готові, — сказав Седрах.

Танселл почав бубоніти й шепотіти, видаючи незрозумілі звуки. Його було ледве видно. Дивлячись на нього, Айзек нічого не бачив, окрім постаті в темряві, яка тремтіла від напруження. Бурмотіння стало голоснішим.

Ним трусонуло. Айзек смикнувся й відчув, що Седрах тримає його на місці. У нього мороз пішов по шкірі, коли відчув, як крізь пори, котрих торкався дріт, у тіло почав просочуватися пекучий струм.

Це відчуття тривало із хвилину, а тоді зникло водночас із зупинкою двигуна.

— Що ж, — прохрипів Танселл, — гляньмо, чи вийшло.

Седрах вийшов із алькова на вулицю.

Тіні вийшли разом із ним.

Його оточувала цілковита темрява, така ж сама, як і тоді, коли стояв у заглибленні. Айзек не зводив з нього погляду, роздивляючись глибокий чорний колір Седрахових очей. Седрах повільно ступив уперед, на світло, яке кидали смолоскипи трохи поодалік.

Тіні на його обличчі й тілі не змінилися. Вони залишалися в тій самій конфігурації, що й були, коли Седрах стояв у вугільно-темному алькові, неначе він і досі ховався від мерехтливого освітлення, присівши під стіною. Тіні, що чіплялися за його шкіру, були кілька сантиметрів завтовшки й знебарвлювали повітря навколо нього, мов туманний німб.

Було іще щось, якась бентежна нерухомість, котра залишалась із Седрахом, навіть коли він ішов. Здавалося, ніби завмерла скрадливість, з якою він ховався серед цегли, наповнила тіні, що його вкривали. Він рухався вперед, однак скидався на нерухомого. Це створювало тривожне враження. Якщо знати, що він там і докладати зусиль, можна було побачити, куди він іде, однак легше було його не помічати.

Седрах підкликав до себе Айзека з Яґареком.

«Я такий самий? — подумав Айзек, виходячи на світлішу темряву. — Я теж рухаюсь на периферії зору? Я теж напівневидимий, з тінями, що ходять за мною?»

Він подивився на Дерхан, і з її шокованого виразу зрозумів, що таки так, він мав такий самий вигляд. Яґарек, котрий стояв ліворуч, теж перетворився на невиразну постать.

— Щойно почне розвиднюватися, йдіть, — сказав Седрах своїм товаришам.