Ми видираємося звивистим шляхом з підземелля назовні й опиняємось у хатині біля залізниці. Спека неможлива, та ми тремтимо, безмовно киваючи услід стукоту потягів, від яких дрижать благенькі стіни. Дивимося змучено одне на одного.
Окрім Айзека. Той не дивиться нікуди.
Може, я сплю? А інші? Бува, на мене находить заціпеніння — і в голові пусто, і я не можу ні бачити, ні думати. Можливо, ці фуги, ці надтріснуті миті і є сон. Сон в оновленому місті. Можливо, це єдине, на що нам лишається сподіватися.
Ніхто не ронить ні звуку.
Першою говорить водяниця Пенджфінчесс. Починає тихо, мурмочучи щось заледве подібне до слів. Вона звертається до нас. Сидить, зіпершись плечима на стіну, розкинувши товсті стегна. Уздовж тіла обкручується бездумна ундина, обмиває водяниці одяг, зволожує шкіру.
Вона розповідає нам про Седраха й Танселла. Трійця познайомилася під час якогось непевного епізоду, котрий вона дещо прикрасила, чергової ескапади найманців у Теші, Місті Повзкої Рідини. Звідтоді вони пробули разом сім років.
Віконце нашої халупи обрамлене зубатими уламками вцяткованої мухами шиби. На світанку вони марно чіпляються за сонячні відблиски. Пенджфінчесс, сидячи під косим променем тьмяного світла, стиха бубонить про часи, коли були ще живими нині покійні товариші: про браконьєрство в Червивій Глушині, крадіжки в Неовадані, чорну археологію в Рагамольських лісах і степах.
Їхній союз ніколи не був рівноцінним, провадила далі вона. Завжди спочатку вона, а потім Танселл із Седрахом. Ті двоє знайшли у своїй дружбі якийсь спокійний міцний зв’язок, в який вона не могла й не хотіла втручатися.
Танселл збожеволів від горя під кінець, вибухнув бездумною, зболеною тавматургічною енергією. Однак вона додає, що його розум був чистий, він учинив би так у будь-якому разі.
Тож вона тепер знову сама.
Її сповідь закінчується. Вимагає відповіді, немов яка ритуальна літургія.
Її погляд ковзає повз охопленого горем Айзека до мене й Дерхан.
Ми не можемо нічим допомогти.
Дерхан сумно хитає головою, мовчить.
Я силкуюся щось сказати. Відкриваю дзьоба, й у горлі піднімається історія мого злочину, моєї кари й вигнання. Вона ось-ось виллється з нього, ось-ось просочиться крізь тріщину мовчання.
Але я стримуюсь. Це тут ні до чого. Історія не для цього вечора.
Здавалося б, історія Пенджфінчесс — історія егоїзму й грабунків, а все ж дзвеніла прощальною промовою за полеглими товаришами. Історію ж мого егоїзму й вигнання не перекладеш на інші рейки. Це була й буде ница сповідь про ниці речі. Я замовкаю.
Однак тоді, коли ми вже готові обійтися без слів — і хай буде, що буде, раптом підводить голову Айзек і починає говорити.
Спершу просить їжі й води, яких у нас нема. Його зіниці поволі звужуються, і він вже починає розмовляти, як розумна істота. З болем він описує побачені смерті.
Розповідає про Ткача, танцюючого безумного бога, і його битву з нетлями, про знищені яйця, дивне наспівне красномовство нашого несподіваного й ненадійного захисника. Айзек холодно й чітко розповідає про Раду Конструктів, що їй треба і чим вона може стати (а Пенджфінчесс шумно глитає слину, її булькаті очі вибалушуються ще більше, коли вона дізнається про те, що трапилося з конструктами на міському сміттєзвалищі).
І він говорить усе більше й більше. Розповідає про плани. Голос твердне. Щось у ньому дійшло кінця, можливо, покірна терплячість, яка вмерла разом з Лін, урешті похована. Я сам собі здаюся каменем, коли його слухаю. Він пробуджує в мені сувору, непохитну рішучість.
Він говорить про зради, на які відповідали зрадами, про математику й брехню, тавматургію, мрії і крилатих істот. Тлумачить теорії. Заговорює зі мною про політ, про те, що я й забув, що міг колись отримати. І я хочу цього знову, коли він згадує про нього, хочу всім єством.
Поки сонце, немов млявий, спітнілий чоловік, повзе до найвищої точки неба, ми, залишки, потолоч, перевіряємо вцілілу зброю, речі, записи та наші історії.
Де й узявся запас сил. Немов крізь туманну завісу ми вирішуємо, що робити далі. Я туго намотую навколо руки батіг і заточую лезо. Дерхан чистить пістолі й перешіптується з Айзеком. Пенджфінчесс сидить під стіною й хитає головою. Вона попереджає, що піде від нас і ніщо не змусить її залишитися. Трохи поспить і попрощається з усіма, так вона каже.
Айзек знизує плечима. Витягає з-під завалів сміття приховані раніше машини. Він дістає з-за пазухи стоси мокрих від поту, брудних, майже нерозбірливих папірців.
Ми беремося за роботу, Айзек — ревніше від усіх, несамовито вимальовує карлючки.
Декілька годин він бурмоче клятви й прокляття, обережно радіє з чергового прориву. Урешті він підводить очі й каже, що нічого не вийде. Потрібен об’єкт для фокусування.
Минає ще година-дві, і він знову підводить голову, і все ще потрібен цей об’єкт.
І каже нам, що необхідно зробити.
Тиша. А потім ми сперечаємося. Швидко. Схвильовано. Висуваємо кандидатів і відкидаємо їх. Критерії відбору збивають з пантелику — ми обираємо приреченого чи проклятого? Старого чи негідного? Хіба ми судді?
Наша мораль стає поквапною, скрадливою.
Та день хилиться до вечора, і треба вибирати.
Рішуче стиснувши губи, попри тугу, Дерхан готується йти. Їй випало жахливе завдання.
Вона бере всі гроші, що є, навіть мої останні золоті самородки. Відчищає зі себе бруд міських підземель, змінює свою випадкову машкару — тепер вона лише вбогий волоцюга. Виходить на полювання за тим, що нам потрібно.
Надворі темніє. Айзек все ще трудиться. Кожен міліметр тих нечисленних аркушів паперу, що в нього є, заповнюють крихітні цифри й рівняння.
Густе сонце підсвічує мазки хмар. Небо сіріє — наближаються сутінки.
Жоден із нас не боїться врожаю снів, які принесе ця ніч.
Частина VII
Криза
Розділ сорок шостий
По всьому місту згасли ліхтарі, й над Іржею зійшло сонце. Воно осяяло силует крихітної баржі, лише трішки більшої за пліт, яка похитувалась на прохолодних хвилях.
Це було одне із численних суден, що заповнювали річки-сестри Нового Кробузона. Покинуті гнити у воді, каркаси старих човнів дрейфували за течією, упівсили смикаючи забуті якорі. У серці Нового Кробузона їх було чимало, і місцеві робітники під’юджували одне одного до них допливти або піднятися старими канатами, які невідь для чого ті судна утримували. Деяких вони уникали через поголос, що там жили чудовиська — потопельники, котрі ніяк не могли змиритися з тим, що померли, навіть гниючи.
Це судно було наполовину вкрите древньою затвердлою тканиною, що смерділа нафтою, гниллю й мастилом. Крізь стару дерев’яну шкіру човна просочувалась річкова вода.
Схований у затінку брезенту, Айзек лежав і дивився на швидкоплинні хмари. Він був голий і зовсім не ворушився.
Він уже лежав тут довгенько. Раніше Яґарек підійшов із ним до краю річки. До того вони вже годину пробиралися крізь неспокійне місто, по знайомих вулицях Борсукової Драговини й аж до Ґідду, під залізничними коліями й повз вартові вежі, та зрештою досягли південного краю Іржавої Заплави. За три кілометри від центру міста це вже був інший світ. Низькі, тихі вулички й скромні житла, маленькі вибачливі парки, старомодні церкви й зали, офіси з фальшивими фасадами — усе це створювало какофонію архітектурних стилів.