Яґарек нагнувся й підняв свою незугарну дерев’яну личину. Він пристебнув її до спини без сорому, хоч яким принизливим було це дійство. Айзек мовчки спостерігав, як той закутувавсь у плащ і тихо спускався сходами.
Айзек зіперся в задумі на перила й опустив погляд униз на запилюжену кімнату. Яґарек пройшов повз нерухомий конструкт, повз розкидані стоси паперів, стільці й грифельні дошки. Снопи світла, що пробивалися крізь покопані часом стіни, зникли. Сонце вже стояло низько за будинками навпроти Айзекової майстерні, закрите густо скупченими цегляними спорудами, й ковзало на всі боки крізь древнє місто, осяваючи невидні схили гір Танцюючий Черевичок, Хребтовий пік і бескиди перевалу Покаянних, перетворюючи кострубату лінію небосхилу в силуети, що бовваніли ближче до заходу Нового Кробузона.
Коли Яґарек відчинив двері, надворі вже наближалися сутінки.
Айзек працював до ночі.
Коли Яґарек пішов, Айзек відчинив вікно й викинув довгий червоний мотуз, прив’язаний до гвіздків у цеглі. Він переставив обчислювальну машину зі столу на підлогу поруч. Оберемок перфокарт злетів із полиці й розсипався по долівці. Айзек лайнувся. Згріб їх докупи й поклав на місце. Далі він потяг до свого столу друкарську машинку й почав складати список. Вряди-годи він підскакував і крокував до саморобних книжкових полиць або рився в горі книг на підлозі, доки знаходив потрібний том. Потім клав його на стіл і гортав з кінця в пошуках бібліографії.
Він ретельно передруковував найменші деталі, гупаючи двома пальцями по клавішах друкарської машинки.
Доки він працював, параметри його плану дедалі розширювалися. Він шукав все більше й більше книг, очі горіли усвідомленням потенціалу його дослідження.
Урешті він перестав друкувати й, замислившись, відкинувся на спинку стільця. Схопивши чистий аркуш, накидав декілька графіків — плани дій, ментальні мапи.
Знову й знову він повертався до однієї моделі. Трикутник із вліпленим усередину хрестом. Він ледь стримував задоволений усміх.
— А мені подобається... — пробурмотів сам собі.
Хтось постукав у вікно. Він устав і пішов глянути.
Знадвору на Айзека, вищирившись, дивилася багряна дурнувата мордочка. З опуклого підборіддя стирчали два пенькуваті роги, лінію волосся непереконливо імітували кістяні гребені й нарости. Водянисті очиці блимали гиденьким, радісним усміхом.
Айзек відчинив вікно назустріч слабкому вечірньому світлу. Звідти лунало сердите перегукування клаксонів промислових суден, що намагалися просковзнути одне повз одного у водах Іржі. Істота видерлася на підвіконня й залізла у вікно, вчепившись вузлуватими пальцями за раму.
— Галльо, копитане! — гарикнуло створіння. Воно говорило чудернацькою, ледь зрозумілою говіркою. — Побачив червону тойво, як її, штуковину... Кажу собі: «Треба до пана на поклон». — Він підморгнув і по-дурному гигикнув. — Що прикажете, копитане?
— Доброго вечора, Чаю-Удвох. Ти мені потрібен.
Істота залопотіла своїми червоними кажанячими крилами.
Чай-Удвох був вірмом. Ці істоти з випнутими, як у птаха, грудьми, з товстими, як у людей-карликів, руками під незугарними функціональними крильми, шугали в небі над Новим Кробузоном. Руки слугували їм за ноги, стриміли з-під їхніх присадкуватих тіл, немов воронячі лапи. Вони могли зробити декілька незграбних кроків у приміщенні, балансуючи на долонях, однак переважно носилися над містом, горлаючи, кидаючись униз і викрикуючи прокльони перехожим.
Вірми були трохи розумніші за мавп чи собак, однак точно поступалися в цьому людині. Їхній інтелектуальний раціон складався з туалетного гумору, блазенства і мавпування; імена одне для одного вони без розбору визбирували з популярних пісеньок, каталогів меблів і забутих підручників, які ледве могли прочитати. Наскільки Айзек знав, сестру Чаю-Удвох звали З-Горла, а одного із синів — Короста.
Вірми жили у сотнях і тисячах закапелків, на горищах, флігелях і за рекламними щитами. Більшість із них обирали житло десь на белебені міста. Гігантські звалища й смітники на околицях Стоуншела та Нейтральної Зелені, каналізаційні стоки біля ріки в Сірому Меандрі кишіли вірмами, що лаялися, сміялися, пили зі смердючих каналів й не відмовлялися від перепихону в небі й на землі. Деякі, як Чай-Удвох, мали інколи підробіток на стороні. Коли над покрівлею маяв шарф або на стінах біля мансардних вікон з’являлися помітки крейдою, значить, хтось кликав вірма.
Айзек поліз до кишені й витяг шекель.
— Хочеш заробити це, Чаю-Удвох?
— Ще спрашуєте, копитане, — гаркнув той. — Гей, внизу, стережись! — гукнув він і голосно висрався. Послід розсипався по вулиці. Чай-Удвох зареготав.
Айзек простягнув йому скручений у сувій список.
— Віднеси це до університетської бібліотеки. Знаєш, де це? За річкою. Добре. Вона відкрита допізна, думаю, ти ще встигнеш. Віддай це бібліотекареві. Там мій підпис, проблем не має виникнути. Тобі дадуть книжки. Зможеш принести їх сюди? Вони важкенькі.
— Без проблем, копитане. — Чай-Удвох випнув груди, мов півень. — Здоровий сильний парубок!
— Добре. Принесеш усі за одну ходку — накину ще грошви.
Чай-Удвох вхопив згорток і, гигикнувши, зібрався було летіти, та Айзек схопив його за край крила. Вірм здивовано розвернувся.
— Проблеми, бос?
— Ні, ні...
Айзек задумливо дивився на крило. Він легенько розправив, а потім склав його назад. Під яскраво-червоною шкірою, грубою, рябою і тугою, Айзек намацав призначені спеціально для лету мускули. Кожен їх рух був дивовижно економний. Він описав крилом повне коло, відчувши, як натягуються м’язи, зачерпуючи повітря й підминаючи його під вірма. Чай-Удвох захихотів.
— Копитан лоскочеться! Ич, пустун! — верескнув він.
Айзек потягнувся за папером, із жалем відпускаючи співрозмовника. Він вже уявляв крило вірма математично зображеним у вигляді простих площин.
— Знаєш що, Чаю-Удвох? Коли повернешся, я накину шекель зверху, якщо дозволиш зробити декілька твоїх геліотипій і провести парочку експериментів. Лише на півгодини. Що скажеш?
— Добре-бобре!
Чай-Удвох заскочив на карниз і злетів у сутінки. Айзек примружився, вивчаючи обертовий рух крил, дивлячись, як сильні мускули, властиві лише крилатим, несуть у небі не менше сорока кілограмів покоробленої плоті.
Коли Чай-Удвох зник з поля зору, Айзек сів і склав новий список, швидко черкаючи цього разу від руки.
«Дослідження» — написав він у заголовку. Трохи нижче: «фізика», «тяжіння», «сили/площини/вектори», ОБ’ЄДНАНА ТЕОРІЯ ПОЛЯ. Під цим дописав: «Політ: 1. природний, 2. тавматургічний, 3. хемічно-фізичний, 4. комбінований, 5. інше».
І в кінці великими літерами й з підкресленням він вивів: «ФІЗІОГНОМІЇ ЛЕТУ».
Учений відкинувся на спинку стільця, але відразу скочив на ноги. Почав щось мугикати під носа. Його охопив нестримний захват.
Він почав копатися в пошуках величезного старого фоліанта й, витягши того з-під ліжка, гупнув ним на стіл. Обкладинку прикрашало непереконливе тиснення фальшивим золотом.
«Бестіарій потенційної мудрості: розумні раси Бас-Лаґу».
Айзек провів пальцями по обкладинці Шакрестіальчітової класики, перекладеної з лубоцької водяникової мови й адаптованої сотні років тому Бенкербі Карнадіном, купцем, мандрівником і вченим Нового Кробузона. Попри постійні перевидання й чимало пародій, твір і досі неперевершений. Айзек поклав пальця у виїмку з буквою «Ґ» на обрізі й, прогорнувши сторінки, знайшов пречудову акварельну замальовку із зображенням крилатого народу Цимека, що передувала статті про ґаруд.
У кімнаті сутеніло. Він запалив гасову лампу й сів за стіл. Десь на сході в прохолодному небі, тяжко б’ючи крилами, Чай-Удвох тяг міх із книгами. Він бачив яскраве мерехтіння гасового ріжка, а надворі, біля вікна-бризки блідого світла ліхтаря. Навкруги, немов електрони, крутилися нічні мушки, що інколи випадково потрапляли в тріщину розбитого скла й крихітним спалахом згоряли в його світлі. Їхні обвуглені останки встеляли дно скляної поверхні.